Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Стоїк

(29 вересня - 175 років від дня народження Івана Карпенка-Карого)
29 вересня, 2020 - 11:30

Справжнє прізвище цієї знаменитої української родини – Тобілевичі. Іван бере псевдонім від імені свого батька і прізвища улюбленого героя п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого (до речі, його діти називалися Назар і Галя). Його брат Микола сценічним псевдонімом бере дівоче прізвище матері- Садовська, а брат Панас- назву річки Саксагань. 

Мушу вдаватися до певного калейдоскопу життя цієї людини. Був від природи врівноваженим. Майже стоїчним. Інакше достойно не пережив би  дику каламуть канцелярської роботи у молодості, уперемішку із злиднями. А коли одружився з Надією Тарковською (із знаменитого , з українським корінням, роду) , то виховав семеро дітей. Дочка Галя важко захворіла, потім померла від менінгіту.Також помирає дружина, лагідна і романтична, непристосована до важкої праці і вічної боротьби. Незадовго помирає і мати, що назавжди залишилася для братів і сестри Тобілевичів , так би мовити, Великою Матір’ю.

Іван Тобілевич стає актором. Трупи постійно змінювали склад. Артистам українського театру було важко. Вічне мандрівне життя, часті матеріальні труднощі. Отримує у спадок хутір Надія. Живе між селянами, по-справжньому зрозумівши їхню душу. Заступившись за молоду хористку Софію Дітковську, над якою насміхалися деякі підпилі артисти, вдівець і гадки не мав, що у цей момент доля протягує йому великий подарунок: вірну і віддану молоду дружину. 

Вона їде із ним до Новочеркаська, бо Івана Тобілевича, як поліцейського працівника арештують за неблагонадійність. Там їх чекало кілька важких літ. Пожежі, урядові переслідування. Але разом із тим саме там Іван Тобілевич починає писати п’єси, що на очах ставатимуть підмурівком репертуарної політики  українського театру.

А потім було всякого:звільнення, театр, де Іван Тобілевич є і драматургом , і актором, постійна боротьба за те, щоб театр вижив, смерть сестри Марії Тобілевич-Садовської, знову час до часу життя на хуторі із його шматочками ідилії, де він пише свої «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий « і т  .д.

Його п’єси «Сто тисяч» і «Хазяїн» випікали нещадним вогнем сарказму гірші вади української ментальності, може, швидше набуті у безрадісному колоніальному виживанні: скнарість, підлу примітивну хитруватість, провінційно-хуторянський індивідуалізм. Терентій Пузир («Хазяїн») має статки, які не снилися Герасиму Калитці (із «Сто тисяч»), що лише мріяв, захлинаючись власною слиною: «Їдеш день -чия земля? Калитчина. Їдеш два-чия земля? Калитчина…Диханіє спирає.»

Трагедія «Сава Чалий» зачіпала найболючіші і  так звані «прокляті» запитання  майбутнього розвою українства і способів для такого розвитку.  Два шляхи –Сави Чалого і Гната Голого, зіткнення мужності, фанатизму із хитрістю, зваженістю, а то і підступом заради Вітчизни( не заради особистого блага!) примушують дотепер задумуватися над гордієвими вузлами українства.

Драма Івана Тобілевича «Безталанна» (її перша назва була ліпшою – «Безталання») висвічувала темноту людських душ, їхні короткі спалахи світла і хащі егоцентричних бажань і марень, прикриті поверховими словами про любов… Також п’єса мала виразний екзистенційний відтінок, де йшлося про швидкоплинність щастя, особливо у тих випадках, коли люди занапащають  власну можливість щастя власними ж руками..

Його останні драми «Суєта» і Житейське море» виривалися поза межі  традиційної української драми не лише своїми пошуками українського душевного Ельдорадо, звідки можна черпати сили для відродження нації. Устами головного героя п’єси «Житейське море», актора Івана Барильченка драматург виголосить своє кредо, якому ніколи не зрадив: «Сцена-мій кумир. Театр-священний храм для мене!».

Останні роки написані його найкращі п’єси – ніби Іван Тобілевич врешті звільнився від якоїсь внутрішньої машкари, яка допіру завжди мучила…

Врешті-решт працювати ставало неможливим. Він пише лист до своїх численних синів і дочок, вже сам стаючи Великим Батьком родини із багатьма відгалуженнями, про своє нездоров’я. Смертельна хвороба проявилася аж у останній стадії. Разом із дружиною Софією Іван Тобілевич їде до Берліну, але через два тижні там помирає (лише в день перед смертю йому покращало, але то вже була агонія..), вимовивши лише слово «смерть» і падаючи на долівку… 

…у передсмертних мареннях до нього приходить його добра мати,   перша покійна дружина Надія, дочка Галя, всі дорогі померлі, що вітали його тонкими восковими руками чи то біля річки Саксагань, чи біля Великої Ріки, береги якої не мають ні початку , ні завершення…

Від раку шлунку Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) помирає у Берліні 15 вересня 1907 року.   Майже десять днів тіло доставляли в Україну, де він урешті був із почестями похований. Так багато людей плакали на його могилі, так багато людей любили його - стоїка, назавжди і до останку відданого українству…

Новини партнерів