Супергерой Тарас Шевченко
«Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що, де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння... Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування.
Я палю свій «Кобзар».
Це текст український поет-футурист Михайль Семенко написав 105 років тому. Цікаво, невіглас, расист і погромник Юрій «Хорт» Павленко, який під приводом зазіхання на святині порізав виставку портретів Шевченка на однойменній станції метра, вже продумав план нападу на книжки й рукописи Семенка?
Мені здається, він і не знає толком, хто такий Семенко.
Історія, звісно, мала продовження. В себе на Фейсбук-сторінці Павленко опублікував провокаційний запис, фактично оголосивши автора робіт, молодого художника Олександра Грехова, у розшук (!) Зі свого боку, власник ресторації Veterano Pizza, ветеран АТО Леонід Остальцов переніс виставку «Квантовий стрибок» просто до себе в заклад. Хорти туди не потикаються — бо нападають тільки там, де гарантовано не отримають відсіч. А художники в різних міста України почали поміщати канонічні зображення Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Василя Стуса в новий контекст.
Усе це, втім, і так більш-менш відомо. Я б хотів, власне, поговорити про роботи Грекова.
Образ Шевченко в суспільному сприйнятті має три плани репрезентації.
Перший — це Кобзар як людина. Яким він був за життя, ми знаємо дуже мало, можемо судити лише опосередковано, зі свідоцтв сучасників.
Другий — Шевченко як сукупність текстів і картин, як центральна константа нашої культури.
І, нарешті, Тарас-міф. Найскладніший аспект. Власне, Греков і спробував попрацювати з оцим, доволі суперечливим матеріалом. Шевченко міфологічний — не людина й навіть не митець, він — обличчя з грошової купюри, він — незліченні портрети в школах, чиновницьких кабінетах і бібліотеках, він — обов’язковий «предмет» у тій-таки школі, він — ідеологічний жупел у діаметрально протилежних політичних течіях, і непристойні народні пародії на «Заповіт» — теж він. Одним словом, цей Шевченко і є поп-іконою («поп», нагадаю — однокорінне зі словом «популярний»). І в цій якості може легко поєднуватися з іншими героями. З майстром Йодою чи Дартом Вейдером з «Зоряних воєн». З Елвісом Преслі чи Термінатором. З Гаррі Поттером чи Бетменом. Його впізнаваність це лише посилює.
Зрештою, ТГШ і є цим усім — нашим Че Геварою, нашим Суперменом-рятівником, нашим світлим чародієм, нашим Темним Рицарем, першим нашим рок-н-рольником. І це все жодного стосунку не має до безглуздих екзерсисів Бузини про «вурдалака».
Там, де культ, де чавунно-кам’яна догма — там немає мистецтва.
А передовсім мистецтво — справжнє мистецтво — не боїться нападів.
Треба бути цілковитим хортом, щоб цього не розуміти.
