Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представникі культурного руху шістдесятників, Герой України

Свобода це кіно

29 грудня, 2017 - 08:48

Іранець Джафар Панахі прийшов у режисуру в середині 1990-х, швидко здобув авторитет на міжнародних фестивалях, завойовував нагороди в Каннах, Венеції, Берліні, Локарно. У березні 2010 року заарештований, пізніше засуджений на шість років домашнього арешту за антиурядову діяльність і участь в акціях протесту проти офіційних підсумків виборів 2009 року. Йому також заборонено — на 20 років! — знімати кіно, контактувати з іноземними журналістами та виїжджати з Ірану. Унікальність його картини “Це не фільм” полягає в тому, що її знято всупереч заборонам і вивезено з країни контрабандою.

А втім, фільм цікавий не лише історією свого виникнення. Він не піддається однозначним визначенням навіть на жанровому рівні — не можна з цілковитою упевненістю сказати, документальне це кіно чи ігрове. Назва також містить у собі захопливу амбівалентність: згадується картина французького художника-сюрреаліста Рене Магрітта, де намальовано люльку для паління тютюну, а напис під нею свідчить: «Це не люлька». І справді, це не люлька, це лише її зображення; з другого боку, свідомість, привчена сприймати мистецтво буквально, вперто сигналізує нам, що це люлька й ніщо інше. Виникає прецікавий смисловий розрив.

Зрозуміло, що Панахі через назву обіграє контекст: якщо вже заборонено знімати, то ось, будь ласка — «Це не фільм», які можуть бути претензії? Але іронія — зовнішня, риторична прикраса. Все набагато складніше.

Спочатку Панахі — в ролі самого себе — намагається дізнатися в свого адвоката, які перспективи в його апеляції на вирок. Пролог оманливий: злободенні реалії — привід для набагато серйознішої розмови. Панахі розповідає своєму співавторові й операторові Моджтабі Міртохмасбу задум одного зі своїх нереалізованих проектів. Розкладає зі смужок паперу план просто на килимі: ось такий вигляд матиме помешкання героїні, тут — вікно, тут — ліжко, тут — двері, завжди замкнені, тому що батьки заборонили дівчині виходити з дому, побоюючись, що вона поїде до столиці і вступить до університету, трохи далі — провулок, де часто з’являється сусідський хлопець, у якого дівчина закохується. Панахі читає вголос текст сценарію, показує фотографії натури і акторських проб, але якоїсь миті дія заходить у глухий кут.

Кінематограф — передусім візуалізація. Тож чи можна передати словами історію, призначену для екрану? В чому взагалі сутність кіна —лише в «картинці»? Чи може задум бути рівним його втіленню? Як отримати ту саму правду мистецтва, якої так прагнуть усі митці, — за допомогою акторської імпровізації? Правильно вибраного ракурсу? Віртуозного монтажу? Панахі намагається знайти відповіді, показуючи й коментуючи уривки зі своїх старих фільмів, займаючись домашніми клопотами, спостерігаючи за чарівною ручною ігуаною, яка нечутно пересувається по будинку, з’являючись у найнесподіваніших місцях. На вулиці — свято феєрверків, вогні і вибухи, чи то карнавал, чи то побоїще.

Тієї миті, коли здається, що історія вже вичерпалася в безплідних пошуках, у кадр зовсім випадково вривається молодий хлопець - прибиральник сміття, студент, який підміняє свого родича саме цього вечора. І на наших очах давній нереалізований сценарій починає втілюватися, виникають приголомшливі паралелі. Справжнє диво.

Була то геніальна режисура чи везіння документаліста, яким Панахі зумів скористатися, — неважливо. Головне, що йому, за допомогою однієї камери, без освітлення і знімальної групи, не виходячи з дому, вдалося зробити те, що можна назвати на кшталт трактатів епохи Просвітництва — Парадоксом про кіно. Так, це не фільм — і водночас один з найкращих фестивальних фільмів останніх років. Він про свободу й несвободу водночас. Про те, що зрештою саме автор диктує свою волю реальності, а не навпаки. Про те, що рукописи не горять і що сценарії врешті-решт опиняються на екрані, нехай і дуже дивним чином. Про те, що внутрішньо вільна людина є вільна скрізь і що робить її вільною саме мистецтво, а не політичні пристрасті. І про багато інших речей. Зрештою, це не фільм — це кіно.

***

Це не фільм / این فیلم نیست (2011, Іран, 76`), режисура: Джафар Панахі, Моджтаба Міртахмасб, сценарій: Джафар Панахі, оператори: Джафар Панахі, Моджтаба Міртахмасб, в ролях: Джафар Панахі, Моджтаба Міртахмасб.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments