Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Святий безумець Вальзер

26 серпня, 2020 - 11:05

Давно усталена, в певному сенсі романтична (хоча насправді романтики тут мало) постать нашої цивілізації — проклятий поет, митець-мученик.

Таким безумовно був швейцарець Роберт Вальзер (1878—1956). Його прозу й вірші цінували Роберт Музіль, Вальтер Беньямін і Сьюзен Зонтаґ, своїм улюбленим письменником називали Франц Кафка й Герман Гессе. Сам же він, хоча й публікувався регулярно, особливого зиску від літератури не мав, забезпечував себе, працюючи писарем, слугою, лакеєм. Мив вікна, вибивав килимки, чистив взуття, прислуговував за столом, а в 1929 сестра здала його в психіатричну лікарню, де він і провів решту життя, вже не опублікувавши ані рядка. Його мати й брат так само страждали від психічних розладів, другий брат наклав на себе руки. Критика й масова авдиторія ставилися до його текстів, скажімо так, стримано. Визнання прийшло вже після смерті.

І ось, читаючи його центральний роман «Прогулянка»  (видавництво «Книги — ХХІ», Чернівці) у перекладі Андруховича, знову й знову дивом дивуєшся, наскільки це письмо далеке від навали нещасть, що переслідували Роберта все життя.

Це легкий, наче пританцьовуючий стиль; це відточена, влучна іронія; це на позір незаплановані, але завжди доречні спалахи абсурду.

«Вона демонстративно несла на собі якусь побляклу зів’ялу велич».

«У руці він тримав свою незламну, науково обґрунтовану  прогулянкову палицю, що навіювала мені острах і шанобливе схиляння».

«Відомо ж бо, що існують негідники, здатні зіграти людей люб’язних і милих та наділені жахливим талантом — улесливо й поштиво шкіритися при кожному злодіянні».

«Письменники не мають права зловживати своїм особливим письменницьким становищем. Останнє речення, сподіваюся, мало би сподобатись усім, усіх задовольнити, а можливо, й заслужити собі теплі оплески».

«Боже! Яку прекрасну і знадливу, просто феєричну м’ясарню з рожево-червонястими свинячими, телячими та яловичим тушами я побачив!»

«Лагідний краєвид із поштиво-скромними луками, садками й будинками був як чарівлива до сліз  прощальна пісня. Звідусіль долинали приглушені споконвічні скарги й страждання бідного люду».

«Мене приводить у захват будь-який найбездарніший твір малярства, тому що він, по-перше, все одно свідчить про запал і старанність автора й, по-друге, навіює думки про Голандію».

«Взагалі бездумна любов до квітів може виродитися в дурнувату залежність. Приватні особи та органи місцевого самоврядування, яких це стосується, можуть запитати в компетентних інстанціях, чи маю рацію, після чого виправитися і надалі поводитися правильно».

«Кращим паном є, на нашу думку, тільки той, хто здатний науявляти собі бозна-що і справляє враження переконаного в тому, що його власний, скажімо, ніс є значно досконалішим  та кращим від носа будь-якого іншого розумного і доброго суб’єкта».

Він іде крізь місто, не упускаючи нічого неважливого, поплескуючи по плечу все грандіозне. Зустрічає красунь і чудовиськ, простолюдів і аристократів, дітей і банкірів, собак і кравців. Для кожного знаходить слово, фразу, долю. Не так описує краєвид, як створює його.

Ймовірно, тільки найспокійніша, найситіша, найбільш задоволена країна Європи і могла породити такого автора — уїдливого й водночас по-дитячому захопленого всім, що бачить довкола. Бо інакше зовсім би запливла жиром.

Роберт Вальзер знає, що будь-яка прогулянка неодмінно закінчиться реченням «Все навколо вповила темрява», але все одно, святий безумець, лишиться у виграші, бо пересміє і смерть і темряву, бо з самого початку «був не живий і не мертвий, не старий і не молодий. Він умирав щомиті, щоб не могти померти зовсім».

І якщо він божевільний, то хто тоді взагалі при тямі?

Газета: 
Новини партнерів