Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Так народжується вогонь

30 червня, 2021 - 18:48

Ніколи не подумав би, що матиму таке проводження часу.

Що їздитиму – в 2021 році! – під суд, де невинних людей звинувачиватимуть у вбивсті. Що підсудними будуть ветеран АТО і волонтерки, лікарки, які врятували сотні життів.

Але так є, так триває. Щовівторка, коли є можливість, від своєї Оболоні з пересадкою на інший кінець міста їжджу на процес Юлії Кузьменко, Яни Дугар, Андрія Антоненка. Оголошених винними у вбивстві Павла Шеремета на помпезній прес-конференції 2 роки тому. Район незатишний, нежилий, суцільні установи та підприємства, потоки машин, правда, на узбіччях паркани - будують дорогі апартаменти, мало не з власним парком і озером; з огляду на сусідство та краєвид – не сказати б що вдала інвестиція. Суд – це дев’ятиповерхівка, цілий комбінат кульгавої української юстиції. Урн перед входом немає: бояться, аби в сміття хтось не підклав бомбу.

Інколи тут юрмляться тисячі протестувальників, наразі – хіба що пара десятків найбільш стійких активістів, без гасел і транспарантів, просто група підтримки. Зустрічаємося як старі друзі, обмінюємося анекдотами і недобрими політичними дотепами. В засіданні – сьогодні йдеться про зміну запобіжного заходу - оголошують перерву, виходять Юлія та Андрій; Яна бере участь дистанційно. Думаю, що вони самі по собі – харизматичні, яскраві особи, а цей нескінченний  абсурд зробив їх мало не зірками. У Юлії на нозі той самий грубезний браслет. Придуманий він, здається, для непомітних щоденних тортур. Нога набрякає, болить, але знімати його не можна ніколи, навіть коли лягаєш спати.

Перерва затягується, з суду починають виходити десятки людей. Виявляється – урни чи не урни – хтось подзвонив, повідомив про замінування. Наші жарти стають доволі інфернальними. Всіх евакуюють з будівлі та виганяють з подвір’я. Приїздять пожежна, “швидка”, газовики, машина саперів з собаками. Нічого, звісно, не знаходять, продовжують засідання. Зрештою, продовжують запобіжний захід Юлії та Яні. Хто б сумнівався.

Дорогою додому читаю свіжого Жадана.

Так народжується вогонь – раптово і люто.

Тиша така,

Ніби хтось довго кричав,

що його не люблять.

Світло таке, наче це гояться рани.

Дерева схожі на демонстрантів із прапорами.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”

Новини партнерів