У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Троя чи Ітака?

22 серпня, 2017 - 11:53

За що ти не любиш нас, Україно? –  може, звучить і патетично, але для багатьох українців, які живуть тут чи ще жили вчора, це риторичне питання лежить тягарем на душі. Вони ніколи так не скажуть, це на підсвідомому рівні. Недобре рік у рік виживати, спостерігаючи як у найнужденніших виривають з рота останній шматок хліба, слухати, як тріщить твій хребет під вагою системи безправ’я і несправедливості, боятись заговорити в Україні українською мовою, але, мабуть, найстрашніше йти по колу, обертаючи вічні жорна, що перемелюють золоті зерна надії на попіл безсилля. Хтось винен у цьому. Той, хто посіяв надію.Тому так не люблять пророків у себе на Батьківщині, тих, хто промовляє від її імені.

Люди – різні. Я б виокремила з них людей Трої і людей Ітаки

Для перших – Україна зараз нагадує Трою, виснажену багатолітньою облогою. Настав той момент, коли не просто побачили за брамою дерев’яного коня, а вже й завели його в місто. Ми можемо дивуватися з наївності троянців, але діти тішаться гарною забавкою. Їм набридли свисти стріл і брязкіт мечів, і плач матерів, які втратили синів, захищаючи Трою. Вони подумали, що і ворог втомився, так само, як і вони. Чудово! Кораблі відпливли, найбільший скарб, Прекрасну Єлену не вдалось захопити, та й чи варта вона того, щоб через неї так страждати? Але настане ніч і з черева коня вистрибнуть озброєні воїни Агамемнона і передушать усіх троянців як курчат.

Наш скарб – це наша свобода і національна ідентичність, до якої належать територія, мова і культура. Звичаї – так само. Контраст між ментальністю українців та росіян, незважаючи на століття колонізації, все ще дуже разючий. Але за два з половиною десятиліття очікувань міфічного поводиря-месії  українське суспільство пережило стільки розчарувань, що байдуже поставилося до троянського коня руського міра, мовляв, буде час, порубаємо на дрова, а зараз нам треба думати, як побороти корупцію і не втратити свою легендарну толерантність. Правда, багато хто називає таку поведінку стокгольмським синдромом. Але як би не назвали, суть її ганебна і принизлива. Насамперед для інтелектуалів, які готові прикрашати ворожий подарунок квітами й водити довкола нього хороводи. Але у темряві кривавої ночі їх уб’ють так само, як інших. Чи зроблять рабами.

Для других Україна – це Ітака. Батьківщина, яку ще потрібно знайти. Вона може вас не впізнати, але ви мусите впізнати її, віднайти своє коріння, зариту пуповину, а тоді вже наводити лад. Пливти від острова до острова навіть не десять років, не 26, а стільки, скільки потрібно. Пройти між Сціллою і Харібдою, не дати перетворити себе на свиню, подолати велетня якщо не силою, то хитрістю. Не сидіти на березі моря, бовтаючи ногами у воді, чекаючи, поки Ітака сама приплине до вас, а терпляче рухатися до своєї єдиної справжньої домівки, з попутним вітром чи без.

З часів Гомера світ не дуже змінився. Тільки деталі встигли стати символами, а люди такі самі, легковірні і відчайдушні.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments