Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

У полоні Пуйю

22 лютого, 2020 - 09:21

На Берлінале перший день новоприбулого кінокритика наповнений суєтою, великою кількістю безглуздих рухів, двома спробами загубити фотокамеру, за яку платив кредит два роки, і лише одним хорошим, ба навіть дуже хорошим фільмом.

Власне, безлад частково випливає з того, що організатори ввели новий конкурс – Encounters, що рівним чином можна перекласти і як "Зустрічі", і як "Зіткнення". Зміст – відповідний назві: експеримент, авторський пошук, контроверсія. При тому вписати його як слід у вже існуючий розклад не вдалося: покази накладаються на важливі прем’єри в інших секціях.

Звісно, недивно, що саме в цій секції я подивився згаданий найкращий фільм.

"Мальмкрог" – це шостий повний метр Крісті ПУЙЮ – одного з засновників і незмінних лідерів румунського нового кіна. В його доробку, зокрема, — базова для румунської кінематографії картина «Смерть пана Лазареску» (головний приз програми «Особливий погляд» у Канах, 2004), а також не менш значущі “Аврора” (2010, приз конкурсу East of West Award у Карлових Варах) і “Сьєрраневада” (2016). 

Мальмкрог – це німецький варіант назви села Мелинкрав у румунських Карпатах (в одному з діалогів, до речі, згадані Чернівці й Львів). Топонім дає доволі умовну прив’язку, оскільки місце дії незмінне – багате обійстя серед засніжених гір наприкінці ХІХ століття. Група аристократів, очікуючи вечері, гає час у розмовах на теми війни й миру, добра й зла й умовності цих категорій, релігії, універсальності європейської цивілізації, смерті, воскресіння, Христа й Антихриста. Сценарій, розбитий на 6 глав, спирається на книгу російського філософа Володимира Соловйова “Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії”, власне й побудованій за принципом філософського полілогу. Можна припустити, що це саме російські дворяни – принаймні інколи вони говорять мовою Соловйова, але в діалогах переважає французька, а ще звучать німецька, англійська й румунська.

Кожна/кожний з 5 основних героїнь/героїв (троє жінок, двоє чоловіків) є носієм певного дискурсу, певної ідеології. Хтось співає славу “христолюбивому воїнству”, хтось – всесвітній Європі як основі цивілізації, хтось глибоко віруюча християнка, а хтось, навпаки, опонує усталеній концепції християнства. Паралельно розгортається життя слуг, старшому з яких, зібраному й суворому Іштванові, присвячена окрема глава. Час у цьому дивному місці тече нелінійно; жодна з дійових осіб не покидає межі маєтку. 

 Здавалося б – фабула має потонути в нескінченних розмовах, але ні. Природність акторської гри, увага до деталей і непроста (наприклад, розв’язка з раптовим спалахом насильства трапляється всередині оповіді), але майстерно прорахована структура фільму роблять свою справу: відірватися від екрану неможливо. Майже все тут кришталево ясно й водночас “Мальмкрог” – це цілковита загадка, він звучить і звучить довгим відлунням, генерує нові й нові питання, наче ти сам опинився в тому дивному маєтку, більше схожому на лімб для незаспокоєних умів.

Звісно, на тлі такого твору решта побачених мною фільмів, у тому числі в основному конкурсі, відчутно програють. Щось у когось вийшло, хтось зробив краще, хтось гірше, але то все домашні радості. "Схований” Джорджо ДІРІТТІ красиво знятий (бо як має бути інакше в історії про митця-аутсайдера з психічним розладом?), та й головна роль зіграна Еліо ГЕРМАНО природно аж до фізіологічних подробиць – але цілковито провалений по сценарію. Аргентинський "Порушник" (Наталія МЕТА) – явна вправа в дусі латиноамериканського "магічного реалізму", оформлена на екрані як містичний трилер, але так вправою і лишається.

Ще в ці дні відбулися прем’єри українських фільмів – відзначеної на "Санденсі" документальної драми "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини ЦІЛИК та антиутопії "Номери" Ахтема СЕЇТАБЛАЄВА й Олега СЕНЦОВА. Про "Землю…" з задоволенням процитую уривки з рецензії в найавторитетнішому кіновиданні Variety: "разюча документальна картина", "Грайливо саморефлексивний, навіть коли він досліджує руйнування на Донбасі з граничною відвертістю, цей натхненний підхід заслужено приніс Цілик приз за найкращу режисуру на "Санденсі", хоча це, зрештою, кіно, кероване з багатьох творчих перспектив"; "ролі режисера, глядача та суб'єкта [тут] так само нерозривно злиті, як життя та мистецтво".

Ну а щодо "Номерів" скажу одне: цей фільм зроблений з терапевтичною метою, як жест підтримки Сенцова, коли той ще був в ув’язненні. І цю суто соціальну функцію він виконав.

Це лише перші два дні. Фестиваль ще не набрав крейсерську швидкість. Мій глядацький досвід підказує, що далі буде цікавіше.

Дмитро Десятерик, "День", Берлін-Київ

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ