Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

У темряві

13 квітня, 2020 - 11:52

 У долі людства незрідка  наступали тижні, місяці і навіть роки, коли воно западало спершу у тривожні стани, а потім –  у лихоманку інфернального жаху, опиняючись, здавалося би , у цілковитій темряві…

У 1918-1919 роках іспанський грип косив, до прикладу, молодих солдат будь-яких переконань. «Іспанка» у  будь-якій частині світу косила людей  так, що багато  увірували у початок апокаліпсису…

У 1933-ому році над нещасними українськими селами розкрила свої чорні крила  катастрофа, випущена із московської пляшки Сталіним. Голод забрав життя мільйонів українців. Етноцид 1933-ого року  спотворив національну душу, уплинувши навіть на колективне підсвідоме нації. Тоді, коли дитячі і дорослі трупики валялися на вулицях міст (туди не пускали,  було дуже важко добратися, але і там більшість беззахисних утікачів не знаходила порятунку…), коли українська мова селян почала асоціюватися із смертю, щось трапилося із українським серцем.

Воно, кажучи метафорично, надламалося…  Позаяк тих сердець, які утворювали колективне серце, було мільйони, то індивідуальні розлами і надлами зуміли надалі вплинути на поведінку і стиль життя українців.

Стало модним відречення від власної душі, тобто від мови, культури, сутності. Українські села ставало предметом глуму, принаймні, синонімом відсталості, «забитості», недорікуватості. Насмішки і глум почали автоматично переноситися на рідну десяткам мільйонів українців мову. Наслідки  особливо страшної темряви 1933-ого року пожинаємо дотепер… І ще невідомо, якщо бути чесними до кінця, чи  нам по-справжньому вдасться  справитися із дотепер до кінця не подоланим уявленням про другосортність української мови та культури.

Українська культура загалом, а література зокрема, за логікою, не мали би виникнути. Як на мене, дивом постала українська класична література, творена горсткою талановитих диваків, які вірили у  її світло у  темряві денаціоналізації.

Іван Котляревський пробудив, а Тарас Шевченко  вдихнув різнобарв’я в українське слово.  Відтоді одиниці, а відтак десятки людей запалюють смолоскипи  у темряві самозрозумілих для царської імперії валуєвських циркулярів та емських указів про заборони,  заборони і ще раз заборони «малоруского наречия» і  української книжки та театру.

Дивом у той час постав український театр, де засвітилося ціле сузір’я високоталановитих людей: сім’я Тобілевичів, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький. Їх зманювали у російський імператорський театр, деколи їм доводилося  грати вистави десь не у якихось руїнах, без нормальних умов,  перед провінційним і неосвіченим глядачем, що не розумів мистецтва…

Так само доводилося жити Лесі Українці, творчість якої була,  скажу відверто, малозрозуміла або зовсім чужа для широкого українського  загалу, який цікавився хіба що найнижчими проявами культури та мистецтва.  Але у цій, здавалось би, суцільній  темряві,  ці  воїни українського духу  несли, відроджували, прищеплювали…

Чи не губили вони значною або певною мірою свій талант? Чи не занапащали його?  Вони несли в українській темряві, у непрогляді, де була відсутньою професійна культура, світло. Але вони також живилися від джерела життя народної культури, від її енергії. Вони народилися українцями і віддали свій талант Україні. Батьківщину не вибирають.

Звісно, що пізніші роки двадцятого століття, особливо 30-80-ті, попри значні здобутки української культури, також вщепили той страшний вірус пристосуванства, через який школярі відхрещувалися, до прикладу, від вимученої, під ідеологічним тиском, поезії Павла Тичини : «а Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші».

Але трагедія темряви над радянською Україною не могла до кінця заслонити життя, де було поволі задушене  високе, якесь по-мистецькому чернече розуміння письменницького призначення, насправді вільного від плитких амбіцій , як-от,  рядки ще молодого Тичини: «Товариство, яке мені діло// чи я перший поет чи останній?// Товариство, яке мені діло// чи я пізній предтеча чи ранній?»

У таких болісних, а часто страшних світоглядних суперечностях, переборювалася українська темрява. Зараз для нашого суспільства знову стає по-особливому актуальним  перебороти не лише темряву світової пандемії коронавірусу, але і чимраз відчутніші крила темряви, які починають вкрадливо ширяти над нашим суспільним життям.

Недарма писав Тарас Шевченко, прозираючи у поемі «Кавказ» вперед на десятиліття і століття: «Борітеся- поборете!  Вам Бог помагає».

Новини партнерів