Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Якщо вже лопатою, то з усієї дурі

15 грудня, 2017 - 17:25

Національний центр Олександра Довженка набирає обертів і кількість хіпстерів на квадратний метр біля моєї рідної метро “Голосіївська” – невпинно збільшується з кожним місяцем.  І не просто так: окрім чудового притону електронно-музичних ансамблів пісень і плясок, в цьому самому центрі нещодавно відкрився театральний майданчик “Сцена 6”, дебютною виставою якого стала п’єса Марка Бушара “Том на фермі”, у постановці Павла Ар'є.

Екранізація цього твору Ксав'є Долана, свого часу, отримала відзнаку преси на кінофестивалі у Венеції. Український книжковий ринок перекладами канадської літератури радує нечасто. З останніх таких запам'яталися саме “Том на фермі” і п'єса Важді Муавада “Пожежі”, відома славною екранізацією іншого культового режисера сучасності – Дені Вільньова. В Україні обидві книжки з'явилися у видавництві Анетти Антоненко.

Постановку “Том на фермі” мені і випало подивитися у центрі Довженка. Це може звучати трохи дивно, але іноді дійсно буває так, що я опиняюся не в Зоні, а в театрі, наприклад.

Це було динамічне “шоу в пляшці”, яке тримається на енергії внутрішнього пекла. За сюжетом, міський хлопець з офісного світу продуманих піар-кампаній, мультяшних наклейок на макбуках і віскі з льодом після роботи – потрапляє на похорон друга у франкомовну глушину, де і розвивається його внутрішній конфлікт, який він вперто пробує загасити бензином свого і чужого самообманів.

Актори підібрані притомно. Принаймні у мене, як людини з театром абсолютно не знайомої, співпереживання з’явилося і кілька разів навіть вдалося посміятися. До речі, Том – стопроцентний, кришталево чистий ґей, його покійний друг – ґей. І агресивний брат його друга – теж ґей. Така собі ферма ґеїв. Звісно, мене мабуть поправлять: звернуть увагу на глибоких жіночих персонажів, вправну структуру кемпбелівського мономіфу і скажуть, що це не про ґеїв, але особисто для мене мене – саме про ґеїв.

І от чому.

В Зоні у мене було багато знайомих. І купу з них спіткала нещаслива доля – їм довелося пройти складні життєві випробування: бідність, алкоголізм, опортунізм, ескапізм, мародерство, соціальний активізм, засідання громадської ради при держадміністрації Зони відчуження, тюрму і навіть офіційні візити в Прип'ять, з перепусткою. І дивлячись на всіх цих нещасних людей, я все таки не зміг їх жаліти, як би тяжко їм в житті не приходилось. Тільки один з них викликав у мене та всіх моїх друзів-нелегалів справжню жалість. В його випадку не потрібно бути психотерапевтом, фрейдистом чи ще кимось аби відразу зрозуміти: “Є у світі багато складних речей. Складно і огидно ходити в Прип’ять закинутою залізницею взимку, читати Джонатана Фойєра і Айн Ренд, збирати радіоактивні роги в лісі аби здати їх по двадцять баксів за кіло аж в Республіці Білорусь, але найскладніше за все, мабуть, все життя жити латентним ґеєм, працюючи в Чорнобильській Зоні ВОХРом”.

 Так от, один з героїв п’єси, сільський хлопець Франсіс – поводився точно так само як той ВОХР. Його суцільна агресія, придушення оточуючих, бикування і решта з набору сільської школи першого-третього ступенів приховує те, в чому він сам боїться собі зізнатися. Зрештою, як і той ВОХР, Франсіс виявляє схильності до гомосексуалізму, що супроводжується бурними емоційними зривами. Схоже, його образ таки передано вдало.

Назагал, окрім занадтої експресивності акторів (може, це театральна традиція така, може так і треба, я не знаю), в очі кидається те, що герої у виставі б’ються не по справжньому. Причому, за сюжетом вони гамселять один одного достатньо часто. Думаю, для більш реалістичного ефекту варто бити з усієї сили. Мені особливо запам’яталася сцена, в якій головний герой гатить лопатою по підлозі, але ну дуже помітно, що б’є невзаправду і це відволікає від перегляду. Бо якщо вже гасити лопатою – то з усієї дурі, не демонструючи всьому залові, що боїшся пошкодити паркет культурного центру імені Довженка.

Новини партнерів