Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Завіса

12 травня, 2021 - 10:19

Сьогодні рівно сто років з дня народження Йозефа Бойса — німецького художника, визнаного в прямому сенсі культовим ще за життя.

Моє знайомство з ним відбулося на початку нульових, коли в київському Центрі сучасного мистецтва відкрилася його перша українська виставка. Наслідком стала написана для вже неіснуючого журналу «Наш» доволі хуліганська стаття, яка шокувала мою маму, але добряче потішила авдиторію.

Бойс тоді мене збив з пантелику. Дивні матеріали: повсть, мед, базальт, сало; перформанси «Як пояснити картини мертвому зайцю» та «Койот. Я люблю Америку й Америка любить мене», якісь блокноти та аркуші з простенькими малюночками чи закарлючками. Жодних ефектів, якими сочилося актуальне на ту мить мистецтво. Хоча ні, один ефект таки був — у прес-матеріалах.

Виявилося, що герой експозиції воював у Люфтваффе. В 1943 його бомбардувальник збили в Криму. Бойса врятували кримські татари, замотуючи в повсть, змащену салом. Саме тому він часто використовував повсть і сало (а ще мед) у своїх інсталяціях.

Минали роки. В різних музеях світу я дивився роботи Й. Б., захоплювався, дивувався. Доволі швидко з’ясував, що його підібрали не киримли, а німецькі медики, переправили на батьківщину, підлікували, і він ще встиг повоювати. Бойс міфологізував свою біографію і в інших моментах. Але це вже не так і важливо. Бо чим більше я про нього дізнавався, тим більше розумів, що все його повоєнне життя, як у мистецтві, так і поза ним, було суцільною грою. І ця гра справляла враження завдяки фізичній присутності автора, його харизмі та красномовству. Він стверджував, що суспільство може перейти на вищий рівень розвитку саме завдяки впливу мистецтва, звідси і його знамените гасло «Кожна людина — митець».

Перформанси, якими він прославився — це та ж сама життєтворчість: він дійсно пояснював сенс картин тушці зайця, блукаючи по галереї; він насправді провів у Нью-Йорку в клітці з койотом три дні і одразу після цього відбув додому, так нічого в Америці й не побачивши, окрім койота. Створив Німецьку партію студентів з програмною вимогою вільного вступу до вишів для будь-кого охочого і був у 1972 звільнений з Дюссельдорфської академії після того, як разом з неприйнятими абітурієнтами на знак протесту окупував її секретаріат. Висувався в бундестаг від партії зелених, яка ще тоді була політичною сенсацією (не пройшов). З заюшеним кров’ю обличчям (напали хулігани) частував публіку гарячим шоколадом. Затіяв акцію з висаджування 7000 дубів, супроводжуваних базальтовими каменями, від Касселя до Росії (сім тисяч так і не вийшло).

Що було не грою? Добровільне членство в «Гітлерюгенді». Добровільна відправка на війну. Дружба з колишніми нацистськими діячами після війни.

І тепер, у 2021, мені здається, що весь той пожиттєвий спектакль, весь гарячковий пошук порятунку в мистецтві, провокаційні заяви на кшталт «Ситуація, в якій опинилося людство, — це Освенцім... талант і творчість випалюються: своєрідна страта в духовній сфері»,  «Це суспільство гірше за Третій Рейх. Гітлер лише відправляв тіла до печей» — це марні спроби втекти від минулого. Від свого темного боку, який живився цим минулим і нікуди не дівся.

Не кожна людина митець, але часто людина — бранець кепського вибору, не усвідомленого як такий. Довкола своєї тюрми Бойс побудував вражаюче маскування — величезний театр одного відчайдушного актора.

Коли протагоніст зійшов зі сцени — лишилися декорації. По всьому світу, в масі музеїв. Але вистава завершена. Можна розходитись. А можна продовжити милуватись бутафорією.

Теж вибір.

Газета: 
Новини партнерів