Найсерйозніший недолік телевізора в тому, що у нього немає другої сторінки.
Арт Бухвальд, американський журналіст, колумніст «The Washington Post», лауреат Пулітцерівської премії

Здрастуйте, я – Бог

2 липня, 2018 - 14:57

В офіційних реєстрах психічних захворювань зафіксовані сотні фобій, але зрештою вони зводяться до чотирьох основних страхів. «І почув я одну з чотирьох тих тварин, яка говорила, як голосом грому». Вершники Апокаліпсису: Смерть, Мор, Голод і Війна. І відповідні страхи, успішне маніпулювання якими ми часто-часто звемо прогресом людства. 

Аж от він каже раптом таке: на початок ХХІ ст. трьох із них можна списати в утіль. Людство подолало війну, голод і хвороби. Природний голод, про який ми знаємо хіба з історичних хронік, закінчився, залишилися тільки політичні голодомори. А за показовою статистикою у 2010 році від голоду померло десь мільйон людей, а від хвороб, спричинених ожирінням, втричі більше. Пандеміям в тому вигляді, яким нас жахає саме слово «чума», буквально поклали край на початку 1980-х, коли вакцинація допомогла позбавитися від віспи, останньої хвороби з великої літери. Від неї ще у 1960-х померло 2 млн. людей, а в середині 2010-х – жодного інфікованого. Навіть боротьба зі СНІДом – це історія медичного прогресу, нині від нього померти набагато складніше, ніж у 1990-х. І війна нарешті. У 2012 році війна убила 120 тис., а від діабету померли 1,5 млн. людей. Економіка – світова і окремих країн – все менше і все рідше базується на матеріальному виробництві, а значить, війни у традиційному вигляді сенсу не мають. Мир, – наголошує він, – довгі століття мислився як відсутність війни, а нині ми його мислимо як неправдоподібність війни. 

Звісно, що десь просто зараз якісь сотні тисяч людей гинуть у бою. Хтось кожні п’ять-десять хвилин на планеті помирає від голоду. Але, – він каже, – це не міняє загальної картини. Голод, моровиця, війна не є більше стихійними «фатумно-божественими» непідконтрольними лихами, вони – виключно продукт недбалості політиків, змов корпорацій, прорахунків економістів тощо. Вони є техногенними катастрофами за суттю. Вершники Апокаліпсису пересіли на мотобайки і втратили свою жахливу велич. А він-от і не говорив, що його цікавить доля якоїсь окремої людини, бо в плані людства війну, наприклад, ми подолали, а плані окремої людини… За його вікнами – Ізраїль, за нашими – Україна. 

Ладно. Залишається одна-однісінька неприкаяна смерть. Але, – каже він, – це ненадовго, безсмертя людства – питання десятиліть, а не століть навіть. І пропонує свою трьохкрокову систему, щоб подолати Смерть.

По-перше, треба подовжити термін життя настільки, щоб здаватися самим собі безсмертними. Тут на допомогу прийдуть біоінженерія, розробка кіборгів і неорганічних істот. Прогрес саме в цих наукових галузях насправді вражає (хіба нагадаю стрімкий розвиток космонавтики в середині ХХ ст., коли пророчили: до 2000-х ми уже будемо гуляти Місяцем на довгі свята).

По-друге, людина має стати щасливою. Точніше, мусить. Антропологи давно говорять про те, що примус до щастя визначає наше життя і світобачення останні десятиліття. Він же каже: це і є ключем до подолання Смерті. Мусиш бути щасливим і будеш, якщо доживеш. А як ні, на допомогу прийдуть біохімічні стимулятори; і ця галузь теж розвивається стрімко на диво.

І нарешті, Homo sapiens має стати Homo deus. Богом, коротше. Тепер у людства тільки така мета: безсмертя і автоматично за ним – божественність. І якщо цього ще не сталося, то тільки тому, що такий стрімкий поступ людства призведе до економічного колапсу (а чинники стримування тут якраз три – голод, війна, хвороби).

Так він каже. Але не переймайтеся аж так за своє божественне майбуття: «Більшість людей, імовірно, гратимуть другорядну роль в цих процесах, якщо взагалі будуть до них причетними». До безсмертя доживуть не всі.  

Хто цей він, до речі? Ювал Ной Харарі – шалено популярний автор шалено популярної книжки «Людина божественна: За лаштунками майбутнього». Вона щойно вийшла українською (Київ: BookChef, 2018).  

Футурологічних книжок, які передбачають людству торжество утопії, а не болісний Армагеддон, не так уже й багато. Ще менше таких, щоб автори не скидалися на біглих пацієнтів із країни рожевих єдинорогів. Кінець світу – видовищний, а в благоденствіє нічого видовищного немає. Це нудно, бо а) важко уявити, як це, коли все добре, і б) відсутня базова потреба уявляти хороше. Стражданнями удосконалюється дух. Що нас не вбиває, те робить кращими. Пам’ятаєте? Ми добре це насправді засвоїли.

З утопічними прогнозами є одна прагматична небезпека. І Харарі її озвучує. Футуролічні прогнози стають частиною плану розвитку, їх беруть до уваги ті, хто працює на наше майбутнє, і роблять просто за рецептом або просто навпаки. Харарі передбачає: його концепція, будучи озвученою, стає недосяжною. Хоча б тому, що в концепції божественності майбутньої людини він відкидає основним чинник – метафізичний.

Знання, яке не змінює поведінки, не є знанням. Коли ж змінюється поведінка, знання стає хибним. Відомий логічний парадокс, межі якого автор «Людини божественної» видовищно розширив на всі сфери буття. Чули таке до жаху правдиве гасло? «Freedom is Not Free». От власне, про це і мова.

Щоб стати богом, треба, щоб ту посаду вчасно звільнили. Харарі – атеїст, принциповий і дещо агресивний в своїй принципах (а інакше буває у планувальників світлого майбутнього?). Кінця світу не буде, Вершники Апокаліпсису подали у відставку. Але Рагнарьок ніхто наразі не відміняв, смерть богів на порядку денному залишається.

Віра в існування Вищої істоти для Харарі – злоякісна фантазія, найзгубніша для прогресу людства і розширення концепцій гуманізму. Безсмертні не потребують релігії, ідеології, зрештою мистецтва не потрібно так само. І справа навіть не в тому, що коли підвищиться тривалість життя, пропаде необхідність передавати свій досвід у такий примітивний спосіб як книжки чи картини чи філософські концепції. В майбутньому Харарі доведеться відмовитися від того, що зараз є однією з ліберальних свобод – від права на приватність, згрубша, від думки про людину як про індивідуальність. Питання ще й в тому, що безсмертний не потребуватиме віри.

Гуманізм має логічно завершитися. І станеться це у такий же неприродний спосіб, як гуманізм поширився на правах ерзац-релігії. Через ідею обранності, вищості і результативної праці. (А до черги розвінчаних богів у такий спосіб потраплять і Дарвін, і Маркс, до яких Харарі на позір прихильний).

Найцінніша теза цієї напрочуд фантасмагоричної книжки прозвучала тут якось дуже побіжно. Вона така: людська взаємодія базується на гнучкій системі правд і вигадок, які уподібнюються і раз-уподібнюються за потреби моменту. Інфекція гуманізму стала можливою, бо людство може взаємодіяти великим групами і тривалий час (чого тварини позбавлені). І в основі цієї взаємодії – наша божественна здатність приймати вигадку за правду.

Якраз дочитую цю розумну і талановито-маніпулятивну книжку, як надибую випадково в мережі читацький відгук на «Homo deus». Пише юнак, претензійний і дурний. Коротко викладає зміст утопічної концепції Харарі, а далі довго і брутально обговорює подробиці сексуального і харчового життя автора. Коротше, от саме з такий екземплярів цей новомодний мрійник планує вирощувати богів в три підходи. Зрештою прогнози-утопії тим і спокусливі, що ніколи не будуть реалізованими.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments