Порятувати Донбас — це допомогти його самопорятунку
Полюбити нинішній Донбас неможливо. Таким, яким він є, його як щось цілісне, визначене любити не можна, а от ненавидіти — можна. Бо ж хіба не Донбас немалою мірою залишив 1991 року при владі партноменклатуру і завадив В’ячеславу Чорноволу стати першим президентом України? Хіба не Донбас закинув до Верховної Ради чималу групу «червоних директорів» та демагогів-комуністів? Хіба не Донбас зробив президентом Леоніда Кучму і тим самим сприяв створенню у країні кланово-олігархічного ладу? Хіба не Донбас дружно підтримав «двічі несудимого» проФФесора Януковича тільки за те, що той «свій», «земеля»?
• Ну а сьогодні, після всіх набігів тамтешніх «тітушок» на Київ та інші міста, після створення (за підтримки значної частини населення!) справжньої кримінально-терористичної армії, яка має на меті знищення вільної України, — за що його любити? Та, власне, проблема навіть не у ставленні значного числа донбасівців до «великої» України; проблема чи не передусім у їхньому ставленні до самих себе. Згадайте воістину звірячий розгін мітингу за єдність України 28 квітня у Донецьку, коли зграї молодиків у камуфляжі за підтримки численних «мирних» однодумців, озброївшись бітами, кийками, а то й саперними лопатками під російським прапором за потурання міліції вчинили розправу над своїми земляками... І чи не ці ж процеси звиродніння характеризують скупі рядки статистики — щороку кількість замерзлих узимку з розрахунку на душу населення найбільша по країні саме в Донбасі?
Ще якось можна було б погодитися з тим, що Донбас найбільше в Україні ностальгує за розпадом СРСР — хоча аж ніяк не сприятиме успіху реформ. Але якого дідька половина донбасівців, за торішніми соціологічними даними (зараз, боюся, показники виявляться вищими), прагнула посилення цензури і повернення до планової економіки? Вперед, у середину ХХ століття?
• Донбасу наразі потрібен потужний профспілковий рух. Не «жовтий», тобто куплений владою чи олігархами, а справді незалежний. Але... Кілька років тому моїх київських колег запросили робити газету незалежної шахтарської профспілки, діяльність якої вийшла за межі Донбасу і сягнула всеукраїнських масштабів — з виходом на співпрацю із зарубіжними організаціями. Але дуже швидко реформи в газеті були згорнуті, бо профспілковці вирішили: нам нецікава страйкова боротьба у Франції, нам нецікаві взаємини Обами з профспілками, нам нецікава загальна політична ситуація в країні — нам потрібні розповіді про сусідні шахти, їхніх активістів й артистів іще радянської естради. А ще, звісно, про виступи футбольних «гірників» з Бразилії й Африки (спроба порушити питання про талановитих місцевих хлопців, якими славився справжній «Шахтар», була невдалою...)
І, нарешті, як любити Донбас, адепти якого всупереч історичній правді (й реальній історії самого краю) стверджують, наче з шахтарських страйків починалася незалежність України? Що це, як не різновид сумнозвісної ідеології «Донбас годує Україну», а у крайній формі — «Донбас юбер алес»?
• А водночас... Хіба підвалини майбутньої незалежності України не закладала ще наприкінці ХІХ століття сім’я донбаського підприємця Олексія Алчевського своєю просвітницькою і політичною діяльністю (дочка Олексія Христина була активісткою першої української політичної партії на Наддніпрянщині — РУП)? Хіба не воював за цю незалежність юний Володимир Сосюра, який разом із тисячами інших шахтарів Донбасу вступив добровольцем до армії УНР — ставши, так би мовити, «українським пролетарським націоналістом», ворогом російських більшовиків? Хіба під час Другої світової війни у Краснодоні та у Маріуполі не діяли пліч-о-пліч підпільні антинацистські та «червоні», й ОУНівські організації, які разом боролися і разом гинули? Хіба — за документами НКВД — керівники вщент міфологізованої «Молодої гвардії» Іван Туркенич та Іван Земнухов не мали антисталінських поглядів? І хіба не на Донеччині народився поет Володимир Біляїв, який очолював по війні українську службу «Голосу Америки»?
Та й бодай і непослідовна десталінізація, що розпочалася з другої половини 1950-х, не випадково пов’язується з іменем Микити Хрущова, який пройшов свій робітничий вишкіл саме на Донбасі...
А в новітні часи — хіба були би можливі модерна українська культура, дисидентський рух та майбутня незалежність без Івана Дзюби, Івана і Надії Світличних, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса?
• Показовий у цьому сенсі приклад народженого на хуторі Їжівка поета, публіциста та лексикографа, співзасновника Української Гельсінської групи Олекси Тихого. Він учителював у сільських школах Донеччини і саме у Донбасі був тричі засуджений «за антирадянську агітацію та пропаганду». У своїх «Думках про рідний край» Тихий писав: «Українці, що народились і виросли на Донеччині, соромляться признатися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають «хохлами», «бандерами»... Я уродженець і мешканець Донеччини. Я — українець». Отож у разі, якщо українець з Донбасу свідомо обирав українську ідентичність, він тримався обраного мужньо, послідовно і раціонально. Попри всі обставини. Тож хіба ми всі не відчуваємо сьогодні нестачу в українській культурі та політиці на загальнодержавному рівні цієї категорії вихідців з Донбасу?
...І не забуваймо, що «донецьким» є і Патріарх УПЦ КП Філарет...
Але це — не привід любити Донбас. Це — привід йому співчувати. Бо ж більшість його жителів або пасивно відторгає найкращих донбасівців, навіть не намагаючись щось про них дізнатися, або відверто ненавидить їх як «зрадників», «бандерівців», «ворогів слов’янської єдності». Із останніми, якщо вони беруться за зброю задля нищення всього українського, розмова має бути одна — силова. І єдині переговори з ними можливі про їхню капітуляцію. Бо не Україна їм, а вони Україні оголосили війну на знищення. І ця навала новітнього варіанту фашизму по-донбаському (який насправді є місцевим різновидом фашизму путінського) — трагедія всього цього краю, шлях до його масштабної економічної й антропологічної катастрофи. Власне, остання вже не перший рік у розпалі, і ми наразі спостерігаємо її наслідки.
• І не випадково ніхто з моїх знайомих вихідців з Донбасу, якого б віку вони не були, сьогодні не збираються повертатися на свою малу батьківщину, — вони не хочуть жити за тими канонами, яких прагнуть не тільки озброєні «зелені чоловічки», а й значна кількість ображеного на весь світ цивільного люду, нездатного на елементарну логіку мислення та на самокритичний підхід. Але тут ще, мабуть, можна чимось зарадити, якщо активно діяти вже сьогодні.
• Донбасу конче потрібен порятунок від самого себе, такого, який він у своїй більшості є сьогодні. В цьому йому необхідно допомогти, проте для цього всі притомні сили самого краю мають зорганізуватися — звісно, за допомоги Києва, за допомоги інших регіонів, — і відкинути геть пацифістські забобони й гасла абстрактної любові до всіх навколо. Бо найвдаліше такими гаслами й забобонами користуються «народно-кримінальна армія» Донбасу та жлоби у черевиках зі страусової шкіри, які стоять за спинами терористів.
