Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Шлях до мови

Для боротьби не завжди потрібні кулаки, а здебільшого потрібна робота над собою
9 листопада, 2018 - 20:32

Так сталося, що я – українець, якого на жарт називають «жидо-татарин», виріс у російськомовному середовищі. І я вам скажу, що ось так взяти і перейти на українську мову – це непросто. У побуті, у соціальних мережах тощо. І питання не в мові, а в психології, в середовищі, у якому виріс. Але ще в школі я вирішив розмовляти українською. Звичайно, не все виходило гладко. А поготів із моїм упертим ігноруванням граматичних правил.

Так вийшло. Простий луганський хлопчина, якому своєчасно батько дав почитати потрібні книги. Тоді – на початку 90-х – їх було небагато. Але й репринтні видання Грушевського та Яворницького, і короткі, майже брошурні, видання про українських гетьманів відкривали новий погляд на нашу історію. І це при тому, що деякі книги друкувались саме російською мовою. Було б інше середовище – я б, мабуть, зараз блукав протилежними берегами. Не можна зараз нічого стверджувати остаточно. Проте сталося так: мені довелось зіштовхнутись з «общєпрінятим мнєнієм». Це «мнєніє» диктувалось деякими вчителями та середовищем, яке тиснуло, намагалось зламати. Досі пам’ятаю фразу однокласника: «Пасмотрім, как ти запайош». Ішлося про спілкування українською мовою з «абсолютно» російськомовними однокласниками. Навіть у Сватовому Луганської області, де панував так званий суржик, мова з віршів Івана Франка сприймалась із легким здивуванням. Проте цей спротив стимулював. Як важливо виховувати в людині здатність до боротьби! І для цього не завжди потрібні кулаки. Здебільшого потрібна робота… над собою.

Робив я таке: читаючи книгу російською, подумки перекладав українською. Постійно. Можна сказати, що зараз я вільно оперую двома мовами. Шкодую, що не трьома або більше. Маю надію, що впродовж наступних десяти років в Україні («від Сяну до Дону») з’явиться покоління, яке буде вивчати російську, польську, англійську, яку завгодно, але не українську мову. Адже для них вона буде базовою, рідною, своєю. Як-от кажуть, від матері, від родини. Для цього потрібні зусилля на всіх рівнях. І гоніть тих, хто говорить «нас хатят пассоріть на язикавом вапросє». Нас хочуть знищити, нівелювати нашу ідентифікацію, використовуючи підступний імперський прийом – «ми же друг друга панімаєм». Це ми їх розуміємо, а вони нас не розуміють і не хочуть розуміти. Це я можу вільно спілкуватись російською, а не вони – українською. Це вони влізли в мою хату з власним статутом. І це вони спекулюють темою мови. Після століть її заборони, після пресингу та навіть після використання «корисних ідіотів» вже з нашого боку. Бувають і такі – «а чому не українською?». Саме тому, що українською. Саме тому, що зі школи, з радянських підручників і російських книг, які перекладав у голові, саме тому, що без пафосу, але принципово на національних позиціях. Тонка, але стратегічно важлива тема. Зі святом української писемності та мови!

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments