20 лютого 2014 року зафіксоване на нагороді військового відомства РФ – медалі «За возвращение Крыма». Ще у Києві на Банковій сидів Янукович, ще з ним представники Євросоюзу вели переговори про «мирне залагодження конфлікту в Україні», ще висувалися ідеї формування «технічного уряду» на чолі з кимось із наближених чи то до Ющенка, чи то до Кучми «політично нейтральних» управлінців – а Путін уже розпочав «гарячу фазу» агресії проти України. Причому план цієї анексії був підготовлений заздалегідь. Ба більше: існують підстави вважати, що Віктор Янукович заздалегідь погодився віддати Севастополь Росії, а Крим зробити таким собі «кондомініумом» - територією під управлінням двох держав, – інакше-бо чим він збирався розплачуватися за російський «кредит-хабар» у 15 млрд доларів у часи, коли економіка України вже почала падати (ще за Азарова!), а золотовалютні резерви стрімко зникали?
Іншими словами, Революція гідності тільки прискорила реалізацію планів Путіна, а не призвела до тимчасової втрати Україною Криму та Севастополя. Проте й сьогодні вистачає політиків й інтелектуалів, що стверджують, наче все, що відбулося у Криму й на Донбасі, було неочікуваним, тому «захопило нас зненацька». Хто ці «ми»? Принаймні, ані себе, ані ряд своїх колег до цих «ми» віднести не можу. Постійний автор «Дня» доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв під псевдонімом «Богдан Кримський» опублікував у тижневику «Українське слово» за 22-28 травня 2003 року статтю «Чи існує таємна угода Кучма-Путін щодо Севастополя?» У ній детально розглядалися взаємини Кремля й Банкової (нагадаю, тоді в Україні правила трійця Кучма-Янукович-Медведчук) і робилися припущення щодо долі Севастополя, який, на думку І. Лосєва, ця трійця в обмін на певні преференції готова була передати Росії. Він писав: «У 2000 р. бойові частини морської піхоти ЧФ РФ (а саме вони здатні реально контролювати місто) за чисельністю дорівнювали бойовим частинам України в Севастополі. Зараз вони мають в місті бригаду морських піхотинців та батальйон охорони, понад 150 одиниць бронетехніки та артсистем і планується подальше їх посилення. Всі ж українські підрозділи такого типу офіційний Київ прибрав із Севастополя… Уже цього року російський гарнізон Севастополя вчетверо переважатиме український». Проаналізувавши поступки адміністрації Кучми Кремлю задля того, щоб угамувати експансіоністські апетити останнього, автор статті робив висновок: «Але глибоко помиляються ті в офіційному Києві, хто вважає, що такі поступки, а фактично капітуляція перед Росією, зможуть заспокоїти «великого сусіда». Це лише спонукатиме до подальшої експансії. Адже як свідчить історія, будь-яка успішна агресія тільки заохочує до наступної… Томі відкупитися Севастополем не вдасться, після такої акції одразу постане питання про Крим, потім про «Новоросію», далі скрізь».
Звернімо увагу на вирахуваний Лосєвим у цій статті алгоритм прогнозованої експансії Путіна: Севастополь-Крим-Новоросія.
А ось іще одна стаття Ігоря Лосєва – «Чому це сталося?», - опублікована в журналі «Сучасність», №6, 2010: «Капітуляція, підписана Януковичем у Харкові у вигляді угоди з російським президентом Медвєдєвим про продовження перебування російського флоту на українській території після 2017р. (коли закінчується термін попередньої угоди), ще на 30 років, перетворює Україну на протекторат Російської Федерації… Кінцевою метою перебування цього флоту в Україні є анексія міста Севастополя і Кримського півострова, а також періодичне штучне провокування різних видів політичної напруги, нестабільності на українському Півдні. Російське військове угруповання в Криму є реальною загрозою соборності й державному суверенітету України».
Інший автор «Дня», політолог Віктор Каспрук, 20 серпня 2008 року опублікував в «Українській правді» статтю «Чому Україна може програти війну Росії, не почавши її». Ось її початок: «Один знайомий російський журналіст якось проговорися, що Крим відійде до Росії без всякої війни. Оскільки, мовляв, існує план і його, поки що, тримають в секреті – до пори до часу». Що ж, мої власні джерела у Москві підтверджують це…
Потім автор розглядає декілька сценаріїв російської інвазії до України, ось один із них: «Причому проглядається повне розуміння, що така спроба буде, власне, складатися із трьох тактичних ходів.
Перший – це загострення всіх прихованих конфліктів – найперше в Криму, на півдні та на південному сході України.
Другий – захист російськомовного населення (не питаючи його) і російських громадян, котрі отримали в Севастополі і Криму, до речі, незаконним чином, таке подвійне громадянство.
Третій – завдання Україні військово-політичної поразки, причому не обов‘язково регулярними військами, а різноманітними "ополченцями" та "добровольцями" (не секрет, що чимало контрактників російської армії зберігає українське громадянство чи має "запасні" документи)…»
Зверніть увагу: у 2008 році Віктор Каспрук, крім усього іншого, вирахував два ключових терміни, якими сьогодні московські пропагандисти та їхні західні друзі позначають російські війська та місцевих бандитів, що ведуть війну проти України на Донбасі: «ополченці» та «добровольці».
Можна згадати ще ряд статей цих двох авторів «Дня» (особливо кримчанина в дев’ятому поколінні Ігоря Лосєва, який добре знає як ситуацію на півострові, так і процеси, що відбуваються у Росії; її він уже через півроку після приходу до влади Путіна у журналі «Сучасність» №6 за 2000 рік прямо назвав «постваймарською»; хто знає історію, той зрозуміє паралель з Німеччиною 1934-го), так й інших українських аналітиків щодо агресивності Росії та найімовірніших векторів цієї агресії. Проблема в тому, що ці застереження та прогнози, які спиралися на раціональний аналіз політики Кремля, її цілей і стратегії, не були почуті політиками й не оцінені належним чином на рівні інтелектуальної спільноти. Ба більше: й сьогодні вистачає тих, хто «не очікував» та «не думав». Так треба думати, треба прогнозувати, треба користуватися науковими підходами, панове політики! Хоча б post factum, хоча б після того, як необхідність аналітично-прогностичної діяльності наочно довели ці два (а були й інші) автори «Дня».
