Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя.
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, діячка ОУН

Без ейфорії та ілюзій

Вимога Суду ООН імплементувати Мінські домовленості, що мало відбутися до кінця 2015 року, засвідчує занепад системи міжнародного права
21 квітня, 2017 - 12:16

Як на мене, неприпустимою є ейфорія з приводу першого рішення суду ООН (Гаазького суду) щодо позову України проти Росії, в якому номінально частково задоволено вимоги української сторони. Ба більше: ті, хто сьогодні веде мову про «початок одужання міжнародної правової системи», видають власні ілюзії за дійсність. А немає нічого небезпечнішого за ейфорію й ілюзії, коли йдеться про «нормалізацію» відносин із Росією чи про спроби правовим шляхом змусити Кремль щось зробити, відступившись від своєї традиційної агресивної політики та позабувши свої імперські інтереси.

Почну з кінця.

Як відомо, суд наголосив, що очікує від Російської Федерації та України, як сторін Мінського процесу, реалізації індивідуальних та спільних заходів з метою повної імплементації комплексу заходів щодо виконання Мінських угод. Але ж імплементувати Мінські угоди можна лише у разі, коли ти маєш машину часу. Нагадаю деякі їхні засадничі положення:

— Негайне і всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України і його суворе виконання починаючи з 00 год. 00 хв. (київський час) 15 лютого 2015 року.

— Відведення всього важкого озброєння обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки...  Відведення... має розпочатися не пізніше другого дня після припинення вогню і завершитися протягом 14 днів.

— Забезпечити звільнення і обмін всіх заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу «всіх на всіх». Цей процес має бути завершений найпізніше на п’ятий день після відводу.

— Проведення конституційної реформи в Україні з набуттям чинності до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає ключовим елементом децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів), а також прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей відповідно до заходів, зазначеними в примітці, до кінця 2015 року.

Сама вимога імплементації того, що мало бути імплементовано до кінця 2015 року, засвідчує повний занепад системи міжнародного права. Я вже не кажу про те, що суд підтвердив вимогу до України щодо конституційної реформи й ухвалення нової Конституції, положення якої мають бути узгоджені з ватажками «ЛДНР». Це означає не більше, не менше, як вимогу до України та її народу віддати свій суверенітет у зовнішні руки та в лапи проросійських бойовиків. Якщо це «міжнародне право», то що ж тоді зветься безправ’ям?

А ще до спису заходів входять такі речі, як-от: «звільнення від покарання, переслідування і дискримінації осіб, пов’язаних з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей; створення загонів народної міліції за рішенням місцевих рад з метою підтримання громадського порядку в окремих районах Донецької і Луганської областей; право на мовне самовизначення; участь органів місцевого самоврядування у призначенні голів органів прокуратури та судів в окремих районах Донецької і Луганської областей; сприяння з боку центральних органів влади транскордонному співробітництву окремих районах Донецької і Луганської областей з регіонами Російської Федерації»... Тобто йдеться про легалізації «ЛДНР» під назвою «ОРДЛО», про перетворення України навіть не на федерацію, а на конфедерацію, в якій «центральна влада» (тобто законна влада Української держави) та весь український народ матимуть щодо «ЛДНР» тільки обов’язки (включно із соціальним забезпеченням населення відповідних територій, повним відновленням соціально-економічних зв’язків, підтримкою соціально-економічного розвитку «ОРДЛО» тощо).

В обмін же Україна повинна отримати контроль за кордоном — але після повного виконання Мінських угод, тобто після амністії бойовикам, їхньої легалізації під псевдонімом «народної міліції», після ухвалення нової Конституції, яке має відбутися «в консультаціях і за погодженням з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей». Тобто писатимуть Основний закон нам Захарченко та Плотницький за вказівками з Москви. Тобто після повної капітуляції України їй передадуть контроль за відповідними ділянками кордону з Росією. А якщо в «ЛДНР» (реально — в Кремлі) вирішать, що капітуляція не повна, то й не передадуть...

Я вже не кажу про те, що в угодах заарештовані й засуджені бойовики ніжно звуться «заручниками», що прирівнює Українську державу до терористичної організації; як оцінити це під оглядом міжнародного права?

Йдемо далі.

Імовірність того, що Гаазький суд ухвалить остаточне рішення, в якому хоч якось покарає Росію бодай за фінансування тероризму, навіть не за прямі терористичні дії (лише збитий «Боїнг» чого вартий), близька до нуля. Слід згадати, що цей суд, присікався до якихось формальностей і взагалі не взяв до розгляду позов Грузії проти Росії за агресію 2008 року, яка відбувалася на очах усього світу, під прицілом телекамер і з репортажами в Інтернеті. Тож, найшвидше, і в майбутньому суд обмежиться фразою, що Україна, мовляв, не надала достатньо доказів, які були б суттєвою базою для застосування санкцій, — як зараз сказано про тимчасові заходи.

Що ж стосується Криму, то «часткове задоволення» позову України в плані тимчасових заходів також не повинно викликати ейфорію. Так, у рішенні суду сказано, що Росія повинна:

— Утримуватись від збереження або застосування нових обмежень на права кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі інституції, включаючи Меджліс кримськотатарського народу.

— Забезпечити доступ до освіти українською мовою.

Чудово! Проте ми знаємо, який досвід має Кремль у «забезпеченні» освіти українською мовою, тим більше, що проблема не скільки в мові, скільки в змісті освіти, а він може бути антиукраїнським; у другій половині 1930-х Лев Троцький, на еміграції нещадно критикуючи Сталіна, влучно зауважив, що в СРСР влада допускає освіту українського народу рідною мовою, тільки щоб «змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».

Ну, а з Меджлісом кримськотатарського народу ще простіше: його просто «переоберуть», з дотриманням усіх «дуже демократичних» ритуалів. Ба більше: можливо, і когось із нинішніх непримиренних противників окупантів уведуть — але тільки як поодиноких рядових членів. І крім «системних лібералів» з’явиться в Росії й такий собі «системний Меджліс». Згадаймо, що у підполковника КҐБ Путіна було де навчатись: в НДР, де він служив, номінально існувала багатопартійна система, яка в основних своїх рисах відтворена у сучасній Росії. Тож можна не сумніватись, яким чином Кремль виконуватиме це рішення Гаазького суду...

Чи означає сказане, що звертання влади Українською держави було невірним кроком? Зовсім ні. Мова про те, що ейфорія й ілюзії щодо дієвості цього суду й міжнародного права на загал є хибними й небезпечними. Відтак не випадає забувати афористичну формулу гетьмана Івана Мазепи, який був не тільки неабияким політиком, а й талановитим поетом: «Же през шаблі маєм права!»

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments