Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Безпека у зміненому світі: до чого нам варто бути готовими

Іноді часи та обставини змінюють швидше за наше сприйняття, і це породжує окремі виклики і загрози.
5 квітня, 2021 - 10:39

Збройні конфлікти кінця ХХ-початку ХХІ століття істотно відрізняються від воєн, що до них ми звикли в модернову добу. Нема більше масштабних зіткнень організованих озброєних армад, які виконують волю та переслідують інтереси інституційних агентів – держав чи державних союзів. Натомість ми бачимо воєнні дії змінної, переважно низької інтенсивності, нерівномірно розподілені в просторі і часі, що їх ведуть мережі гетерогенних збройних угруповань проти окремих державних інституцій, які у свою чергу демонструють тенденцію до перетворення у корпорації, зі своїми, іноді не тотожними державним і суспільним, інтересами і цілями.

Захоплення політичних еліт популістичним інструментарієм з відповідною деградацією політичного управління і планування та корпоративізація силових структур призводять до намагань використати збройні угруповання в якості дешевого і ефективного інструменту для досягнення своїх політичних цілей - з боку окремих режимів, урядів чи навіть корпорацій, що створює ситуацію перманентної підтримки зони конфлікту військовим і політичним ресурсом з боку зацікавлених сторін та агентів впливу. І це призводить до самовідтворення конфліктної поведінки, потужної і невідворотної соціальної та економічної деградації територій конфліктів.

Водночас, глобалізаційні процеси, зокрема збільшення мобільності населення, зростання щільності та інтенсивності комунікацій, спричинили появу питомо інших засобів радикальної пропаганди та мобілізації, що вони на тлі деградації політичних еліт виявилися напрочуд успішними і призвели до часткового перетворення розікремлених збройних угруповань на транснаціональні насильницькі соціальні рухи.

Наявний наразі спектр таких рухів – від «Антіфа» та Ісламської Держави до аль-Каїди і «Руского міра» - віддзеркалює не лише комплекс соціально-економічних, психологічних та інституційних проблем сучасного трансформаційного суспільства, які призводять до радикалізації, але і вказує на різноманіття уявлень сучасного суспільства про ідеали соціальної справедливості, способи соціальної мобілізації та методи використання політичних, військових і фінансових ресурсів, що їх надають зовнішні агенти, в тому числі ті, хто наївно вважає себе «кураторами» цих рухів.
Змінений таким чином контекст визначає питомо інше розуміння загроз і ризиків воєнного характеру, притаманних сучасним конфліктам. Намагання застосувати для контролю загроз нового типу інструментарію початку минулого століття швидко призводить до корпоративізації силових відомств – як це відбулося, наприклад, у Венесуелі, М’янмі, РФ, Ірані, тощо, - та в окремих випадках, до перетворення держав на мафіозні кримінальні режими. Що не лише посилює соціальні, економічні і політичні чинники радикалізації, але і збільшує кількість конкуруючих агентів в безпековому просторі, отже сприяє розповсюдженню насильницьких рухів через спрощення мобілізації та збільшення доступності ресурсів.

Тому не варто описувати сучасні воєнні конфлікти в традиційних термінах «війни». Це не лише перешкодить коректному аналізу, але і призведе до небезпечних наслідків.

Сьогоднішній простір загроз воєнного характеру – це не точка зіткнення концентрованих у вогні і металі воль очільників потужних державних інститутів, а складне багатоагентне середовище, де велике різноманіття гравців переслідує свої інтереси через групи деперсоналізованих агентів. Інакше кажучи, сьогодні як ніколи загрози воєнного характеру генеруються соціальними факторами.
Соціальність сучасних воєнних конфліктів визначає їхню низьку керованість. Наприклад, формально, ніхто не бажає чергового загострення конфлікту та ескалації насильства, всі ніби зацікавлені в найшвидшому досягненні сталого миру. Але сьогодні нема такого центру прийняття рішень, де можна було б віддати команду «стоп війна». Навіть ті, хто вважає себе засновником концепцій «гібридних воєн» і керівником «гібридних армій», насправді не керує ними і також є заручником їхнього самовідтворюваного і самоорганізованого насильства.

Можна розпочати воєнний конфлікт, сприяючи спалаху насильства, спрямувавши відповідні ресурси обраним зацікавленим групам. Але як малоймовірним є досягнення поставлених цілей (наприклад, мало того, що провалився кремлівський проект «Новоросії», так ще і «братні народи ЛНР і ДНР» не можуть між собою домовитися, попри тотальний контроль московських кураторів), так і майже неможливим є вчасне припинення такого конфлікту – цього просто не дозволить швидка конфліктна трансформація локальних спільнот під впливом таких, частково проектних насильницьких соціальних рухів.

Навколо кожного воєнного конфлікту формуються соціальні і політичні процеси і усталені соціальні групи і спільноти, що вони через складні зворотні соціальні зв’язки визначають перебіг конфлікту і впливають на соціальні траєкторії суспільств, причетних до конфлікту.

Цими групами і спільнотами нароблено багато способів конвертації насильства в соціальні, політичні, економічні чи фінансові дивіденди, як групові так і персональні. І всі вони сприяють ескалації насильства і продовженню конфліктів.

В першу чергу, на територіях, де триває конфлікт, відбувається стрімка соціальна і економічна деградація, населення втрачає важливі навички, занепадає освіта, культура, руйнуються складні виробництва, змінюються нормативи спільнот, патерни поведінки і моделі соціального успіху. Відтворюється модель виживання, в рамках якої залишаються лише ті соціокультурні моделі і практики, які забезпечують існування в умовах перманентного насильства: не відтворення ресурсу, а захоплення його в смертельній конкурентній боротьбі з «ворогом», отже - відтворення насильства. Побудувати мир, базуючись на травмованому сприйнятті і спотворених уявленнях про добро і зло спільнот, залучених в тривалі конфлікти, практично неможливо. Ці спільноти є соціальною базою і мобілізаційним ресурсом радикальних угруповань, і на зміну такого становища потрібні довгі роки і чималі зусилля.

Конфлікти продукують значну кількість людей, що вони втрачають будь-які навички крім воєнних. Це – люди війни, і нічого іншого вони не знають і не вміють. Вони є об’єктивно зацікавленими в продовженні конфлікту. І якщо десь воєнні дії завершуються, вони мігрують в інші точки планети, де можна повоювати, пропонуючи себе в якості найманців чи добровольців. «Сербські четники», які не гребують воювати в лавах бойовиків Л\ДНР поруч з неосталіністами та комуністами, є гарним прикладом такого явища.

Конфлікти завжди призводять до стрімкого продукування соціальної, громадянської і економічної нерівності, отже, на територіях конфліктів завжди виникають ділки, що вони використовують насильство в якості засобу особистого збагачення. Навіть новітня історія рясніє прикладами різноманітних ворлордів, збройних баронів та ділків, що вони роблять «бізнес» в зонах конфліктів – від генерала Рашида Достума і Сухейля аль-Хасана до Віктора Бута і Сергія Курченка. Поведінкові стратегії таких людей завжди будуть спрямовані на продовження конфлікту і поширення його соціальної бази, що б вони не декларували.

В сучасному комунікаційному світі кожен конфлікт породжує широкий спектр медійних груп, які паразитують на поширенні сильних емоцій. За будь-яких обставин вони будуть нагнітати паніку, поширювати істерику, конвертуючи насильство в соціальний капітал, але сприяючи таким чином ескалації конфлікту. Поведінка такого роду інформаційних паразитів не тільки об’єктивно заважає розв’язанню конфліктів, але і може слугувати тригером насильства.

Нарешті, політика зовнішніх агентів, в першу чергу, інституційних, в багатьох випадках є критично важливою в питаннях поширення насильства. Режими, що перетворюються на мафіозні вертикалі, у своїй еволюції рано чи пізно сягають такого етапу, коли єдиним способом утримати владу стають внутрішній терор та зовнішня агресія. Такого шталту режими є зацікавленими у поширенні насильства, роздмухуванні конфліктів і підтримці насильницьких рухів, що вони їх використовують за-для досягнення своїх політичних цілей. Приклади РФ, Венесуели, Сирії, Ірану яскраво демонструють саме таку тенденцію.

Втім, на відміну від «класичного» періоду, сьогодні інституційний, державний вплив не є ані єдиним, ані визначальним. Навіть якщо його прибрати, на жаль, збройні конфлікти не припиняться, не треба плекати ілюзій: наша безпека залежить не від доброї чи злої волі чергового божевільного диктатора, а від нашої колективної спроможності домовлятися і співпрацювати.
Власне, така складна структура взаємопов’язаних чинників і рушіїв в просторі комплексної соціальної і воєнної безпеки зумовлює потребу в нових інструментах і підходах до аналізу відповідних ризиків.

Принаймні, ми маємо розуміти, що сьогодні активізація будь-якого чинника, що на нього ми традиційно не звертали достатньої уваги, може спровокувати стрімку ескалацію загроз і ризиків. Таке бачення передбачає високий ступінь нашої спільної соціальної відповідальності за нашу спільну безпеку в новому, зміненому світі. Чи готові ми до цього?

Новини партнерів