Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Битва за масть

Про істеричні протести російської інтелігенції
13 листопада, 2015 - 10:49

Те, що відбувається нині в Росії, цікавить українців особливо у зв’язку з настроями російського соціуму. Нічого втішного сказати не можу: українофобія об’єднує всі соціальні прошарки і групи. Правда, якщо розібратися, не так уже їх і багато. Є дві великі групи: люди у владі, при владі, на службі у влади  і — просто люди. Народною мовою: конвой, блатні у зіткненні з ним і мужики. Всі, хто при владі, можуть жити лише за рахунок мужиків. Об’єднується такий соціум кримнашем, війною і всім, що з нею пов’язане. Тому сумніви в праведності російської агресії по всьому світу — це замах на суспільні засади в найпрямішому сенсі цих слів.

І начебто художник Павленський, який підпалив двері ФСБ і заявив у суді, що це його протест проти засудження Савченко і Сенцова, — герой. А ось у багатьох саме після виступу в суді не залишилося сумнівів, що все це провокація, підпал рейхстагу. Така ж азефовщина, як і з Навальним. Такий висновок випливає з покрокового розбору дій Павленського: цю акцію неможливо було провести без співучасті ФСБ, що надала можливість:

♦          наблизитися до дверей із групою журналістів, які мали апаратуру;

♦          облити двері бензином;

♦          підпалити бензин;

♦          здійснити відеозйомку і фотосесію на тлі дверей, що горять.

Не стверджую, що Павленський завербований, але йому, вочевидь, дозволили все це зробити. Він же давно під ковпаком, у розробці. До того він прибивав мошонку до брущатки Красної площі та влаштовував інші подібні акції. А зараз, як і в радянські часи, якщо спецслужби не хочуть допустити участі людини в будь-якій акції, вона просто не може вийти з дому або затримується дорогою. Плани Павленського, що з’явився на Луб’янку з групою журналістів і каністрою бензину, не могли не бути відомі ФСБ і не лише їй.

Згадується анекдот про Штірліца, який ішов по Унтер-ден-Лінден у гімнастерці із зіркою героя радсоюзу, з рацією і парашутом, що волочився за ним. Він ніколи не був так близько до провалу.

Саме такий протест потрібний владі, як потрібні їй вуайєризм, націоналізм і популізм Навального. Протест істеричний, руйнівний і вульгарний. Саме вульгарний. Фотографія Павленського на тлі палаючих дверей, виконана в нацистській стилістиці, нагадує обкладинки сучасних книг з окультизму та інші подібні дурниці. Є в ній і щось від палаючих хрестів ку-клукс-клану.

І ніякого іншого протесту немає і не буде. А те, що було, належить, нарешті, оцінити адекватно.

Російські оптимісти кажуть, що вони 1985 року і уявити собі не могли мільйонні антикомуністичні демонстрації в Москві. Але вони не хочуть пам’ятати головного: у Росії — на відміну від інших колишніх союзних республік — не було жодної акції, яка так чи інакше не була б пов’язана із владою та різними угрупуваннями в ній. Наймасовіші демонстрації та мітинги 1990—1991 років аж до захисту Білого дому не можуть вважатися проявом суспільної суб’єктності, справою громадянського суспільства, яке так і не з’явилося на російській землі. Все це робилося або на підтримку царя Горбачова, або для допомоги пану Єльцину, або щоб підсобити хорошим боярам — уболівальникам за народну справу. І дуже багато учасників цих акцій вже  1992 року стали ходити на демонстрації проти царя Бориса, за нових бояр-заступників.

За тридцять років не змінилося нічого. На демонстрації 2012 і 2013 років виходив офісний планктон, що змирився з корпоративним фашизмом, офісним рабством, у якому кожен боїться стати лохом і лузером, а тому стає стукачем і садистом. На мітингах шуміли професори і доценти, які покірливо виконували безглузді бюрократичні вимоги і завжди розуміли, якого студента можна принизити, а якого не варто. Російську інтелігенцію засмучує не поразка в правах, а поразка в статусі. І займається вона боротьбою за статус, яка у блатному світі називається битвою за масть. От і весь сенс її громадської діяльності — і тепер, і раніше. Останні надії були втрачені з поверненням Путіна в президенти. Тоді і стався сплеск активності. А зараз що ж...

Люди у владі та поряд з нею, нувориші та неократи після подолання певного бар’єру перестають помічати біомасу, яка вовтузиться в країні. І тому неможливо зрозуміти тих, хто підглядає за ними, хто витрачає час і сили на викриття і обурення. Вони ж просто хочуть звернути на себе увагу тих, кого ганьбили. Все за Гоголем:

«Я прошу вас покірно, як поїдете до Петербургу, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що ось, ваша ясновельможносте, живе у такому-то місті Петро Іванович Бобчинський. Так і скажіть: живе Петро Іванович Бобчинський.»

Вони самі усвідомлюють себе біомасою. І все це їхнє заплямування — лише визнання і підтвердження цього статусу. Під час болотно-білострічкової активності я сказав, що прогресивна громадськість намагається розкидати незібрані камені. І вона вважає, що ар’єргардні бої — це наступ. Тоді влада пішла на придушення активності, тому що та була пов’язана з виборами і породжувала питання про легітимність правління нинішньої еліти. На тлі цього на диво поблажливим здалося ставлення до учасників антивоєнних акцій і до демонстрації пам’яті Бориса Нємцова. Здавалося б, центральна тема, я сам тільки-но говорив про її надзвичайне значення.

Центральна, так. Але ті акції ніяк не були пов’язані з жодним владним угрупуванням і не ставили під сумнів право володарювання тих, хто володарює. Тому і були всього лише вовтузінням біомаси. Навіщо ж повторювати звірства минулих років — все одно мітингувальники вранці розійдуться по своїх офісах. Отже, нехай собі.

А Павленський — взагалі подарунок. Тепер прогресивна громадськість зовсім відмовиться від протестної активності. Ось же він — герой, що відбуває за всіх. А всі робитимуть свої малі справи. Вони у наш час прості та благородні: раби просвітлюють рабів у межах, визначених рабовласниками. Великою справою була б освіта рабовласників. Не всіх допущено, але всі хочуть.

Картина сумна, але яка є. Та сама по собі вона не настільки вже й сумна. Зовсім безпросвітною її робить інше — небажання називати речі своїми іменами, бачити очевидне. Наприклад, те, що нинішня російська експансія, зокрема в Сирії, — непорівнянна зі вторгненням до Афганістану, якому протистояли і юдо-християнський і ісламський світ. Зараз ні про солідарність, ні про опір не йдеться — весь світ не знає, як догодити кремлю, який і сам не чекав такої вседозволеності. І це лише один приклад.

Якщо поборники цивілізованого розвитку України і Росії й надалі відмовлятимуться від визнання своєї поразки, вони зроблять її наслідки безповоротними. Світ змінюється не в кращий бік. Розуміння цих змін украй неприємне, але необхідне. Інакше залишишся маріонеткою в кремлівському ляльковому театрі.

Дмитро ШУШАРІН — історик, публіцист; Москва

Газета: 
Новини партнерів