Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Цар Путін і «фільчині грамоти»

8 вересня, 2021 - 11:30

У Росії, а вслід за тим в Україні пройшла хвиля публікацій у зв’язку з черговим відкриттям «великого історика» В.В.Путіна – мовляв, ще невідомо, чи це Малюта Скуратов убив митрополита Філіпа (Количева) у часи Івана Грозного, чи це наклеп на знаного опричника. В один голос журналісти та історики (справжні, а не ті, що «в цивільному») іронізують: тепер доведеться вкотре вже переписувати не лише підручники з історії Росії, а й житія святих, адже митрополит Філіп у РПЦ має «ранг» святителя, і не випадково – він, наскільки міг, протистояв злочинам Івана IV, званого власним народом Грозним, а Європою – Жахливим.

Але, видається, іронія та сарказм тут не дуже доречні. Адже Путін, як майже завжди, чітко вловлює підсвідомі настанови т.зв. «глибинного народу», для якого Грозний – то видатний правитель, натомість митрополит Філіп – не святитель, не жертва владної сваволі, а ніхто і звати його ніяк. Доказом цього є не тільки присутність в історичній пам’яті росіян одного та відсутність іншого (говорячи сучасною мовою, чи не першого правозахисника Московії), а й усталена популярна лексема «фільчина грамота» («филькина грамота»). Її походження описане численними російськими істориками ХІХ століття. Справа в тому, що соловецький ігумен Філіп (в миру Федір, син боярина Степана Количева, служив свого часу при дворі Олени Глинської, матері Грозного) був покликаний Іваном IV на посаду митрополита Московського і всієї Русі; цар сподівався, що той буде слухняним виконавцем його бажань, легітимізуючи будь-які дії світської влади. Проте митрополит заступався за підданих гонінням, за несправедливо покараних, хоч і не втручався прямо в політику. Іван IV уникав зустрічей з митрополитом, але врешті-решт з’явився у березні 1568 року на службу до Успенського собору, і закликав: «Тільки мовчи, одно тобі говорю: мовчи, отче святий! Мовчи і благослови нас!». На це владика відповів: «Наше мовчання гріх на душу твою накладає і смерть завдає». І продовжував слати на царський двір грамоти про гоніння на підданих Івана IV. Ось саме ці митрополичі грамоти Грозний і назвав «фільчиними», нічого не вартими, нікчемними, вживши зневажливу форму чернецького імені владики.

Ну, а далі, як здавна велося в Московії, царське визначення правозахисних документів підхопили значна частина духовенства та бояр, служилі дворяни, опричники та чернь різного ґатунку. Мовляв, нема чого вищій духовній особі країни заступатися за гнаних і голодних перед владою, а будеш так робити – то знищать без суду й слідства, за царським наказом. І закарбувалося це визначення в усній і писемній мові, починаючи з другої половини XVI століття, як синонім документу, що не має юридичної сили, а потім – як образна назва апріорі нікчемного тексту.

Отож Путін знав, що робив, прагнучи не лише відбілити опричника Малюту Скуратова, а й принизити пам’ять про митрополита Філіпа. Бо ж закладені Іваном IV норми моралі та політики живі донині, чи не так? І вся діяльність правозахисників у нинішній Росії, всі їхні інвективи на адресу влади – не більше, ніж «фільчині грамоти» в очах не лише цієї влади, а і значного числа «глибинного народу, себто сучасного «плебсу». Дух Івана Лютого та Малюти Скуратова нині спрямовує російський розвиток, і нікуди від цього не втечеш.

Новини партнерів