Чому росіяни забули про свій «великий ювілей»?
Виповнюється 300 років проведення церковної реформи, яка передувала встановленню в цій країні імператорської влади
Цього року виповнюється 300 років проведення в Росії церковної реформи, яка передувала встановленню в цій країні імператорської влади. Проте щось не видно, аби в Росії нинішній збиралися помпезно відзначати цей ювілей. І це при тому, що нинішня російська влада любить апелювати до імперського минулого.
Чому ж це так? Спробуємо розібратися.
У 1700 р. помер Адріан — московський патріарх, власне глава тодішньої православної церкви в Московії. Московський же цар Петро І, який помітно зміцнився на троні, не дозволив обирати нового патріарха. Ним був призначений місцеблюститель патріаршого престолу, яким став митрополит рязанський і муромський Стефан Яворський. Останній був українцем, походив із Галичини, навчався в Києво-Могилянській академії й навіть певний час викладав у ній. Влада місцеблюстителя була досить обмеженою. Він мав займатися лише питаннями розкольників, противників церкви та єретиками. Тобто мав виконувати такі собі «поліцейські функції» в церкві. Інші ж патріарші справи, зокрема ті, які стосувалися церковного майна, передавалися у відання різних приказів, тобто адміністративних управлінь. Пізніше вийшла низка царських указів та приписів, які регламентували діяльність православного духовенства і сприяли його підпорядкуванню світській владі.
Цей процес отримав логічне звершення в 1721 р. Саме наприкінці січня (25 числа за старим стилем) Петро І підписав маніфест про створення Духовної Колегії, яка пізніше почала іменуватися Священним правлячим синодом. Зазначений же маніфест містив Регламент Духовної Колегії, відомий більше під назвою Духовний регламент. Автором цього документа був ще один українець — Феофан Прокопович, який теж раніше навчався й викладав у Києво-Могилянській академії. Прокопович певний час проживав на Заході, зокрема в Німеччині. Там він мав можливість ознайомитися з практикою підпорядкування церкви світській владі в протестантських країнах. Подібне підпорядкування пропонувалося в Духовному регламенті.
На початку цього документа читаємо таке: «Велико и сіе, что отъ соборнаго правленія можно не опасатися отечеству мятежей и смущенія, яковые происходятъ отъ единаго собственнаго правителя духовнаго. Ибо простой народъ не в?даетъ, какъ разнствуетъ власть духовная отъ самодержавной, но великою высочайшаго пастыря честію и славою удивляемый, помышляетъ, что таковый Правитель есть то вторый Государь, равносильный Самодержцу, или и больше его, и что духовный чинъ есть другое и лучшее государство, и се самъ собою народъ такъ умствовати обыклъ. Что же егда еще плевельные властолюбивыхъ духовныхъ разговоры приложатся и сухому хврастію огнь подложатъ? И когда услышится н?кая между ними распря, вси духовному паче, нежели мірскому правителю, аще и сл?по и пребезумно, согласуютъ и льстятъ себ?, что они по Самомъ Бог? поборствуют».
Із цих слів було зрозуміло, що в державі не повинно існувати «двовладдя» — світського й духовного. І що духовенство має підпорядковуватися світській владі. 27 січня 1721 р. спеціально зібрані члени Духовної Колегії склали присягу, а через кілька днів після цього, на початку лютого, відбулося урочисте відкриття цього нового вищого органу управління православної церкви в Росії.
За своїм устроєм Духовна Колегія (пізніше — Синод), хоча й складався з духовних осіб, нагадував тодішні світські органи управління — колегії. 11 травня 1722 р. на засіданнях Синоду став присутнім спеціально призначений царем обер-прокурор. Він був світською особою й фактично здійснював нагляд за роботою цього органу.
Прийняття Духовного регламенту й створення Священного правлячого синоду в основному завершило проведення церковної реформи Петра І, велику роль у якій відіграли українці. Не дивно, що саме вони в перші десятиліття т. зв. «синодального періоду» в історії Російської православної церкви займали високі ієрархічні становища.
Реально церковна реформа Петра І підпорядкувала православну церкву світській владі. Тепер цей правитель міг претендувати на імператорський титул, який поєднував світську й духовну владу. 22 жовтня 1721 р. Петра І проголосили імператором. До речі, чи будуть росіяни відзначати цьогоріч цю «знаменну подію»? Адже ювілей — та й який!
Синод правив православною церквою в Росії з 1721 року по 1917 рік. Це, власне, й був «синодальний період», коли православ’я стало інструментом у руках російського самодержавства. Такий стан речей, врешті-решт, призвів до деградації релігійного життя в імперській Росії. Навіть сьогодні представники Російської православної церкви неохоче згадують цей період. Хоча «синодальні травми» і зараз дають про себе знати в російському православ’ї. Воно й далі залишається інструментом у руках правителів сьогоднішньої Росії, які продовжують марити імперією.
