Чому Захід не поспішає допомагати Україні зброєю?
Останні тижні офіційні персони України, включно з найвищою, постійно ведуть переговори з лідерами західних держав, з чолівкою Євросоюзу, з провідниками парламентських фракцій. Переговори як у режимі онлайн, так й оффлайн, тобто «живцем», віч-на-віч і колективні. На переговорах цих мова йде про найважливішу, мабуть, для Української держави та більшості її народу річ – про запобігання новій хвилі російській агресії, яка може стати надзвичайно масштабною, власне, повноцінною війною з використанням усіх видів озброєння, хіба що крім ядерного (та і його Путін може пустити в хід, бо рівень психічної патології у нинішнього кремлівського керівництва, як на мене, вищий, аніж у часи Сталіна й Брежнєва). Висунутий днями ультиматум Кремля Сполученим Штатам, де, крім усього іншого, запроваджений термін «держави, які раніше входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік» для позначення країн, що повністю й остаточно мають бути віддані під омофор Кремля, вимагає різкого скорочення військово-політичної активності США й відмови останніх від допомоги будь-яким жертвам російської агресії (фактично – навіть державам-членам НАТО).
А от Росія не бере, згідно з цим документом (проєктом угоди про гарантії безпеки між Росією та США), на себе жодних додаткових зобов’язань (практично всі її збройні сили і так перебувають на національній території, а все, що поза нею – то «ихтамнеты», які в разі потреби легко маскуються під ті чи інші «приватні військові компанії» і якими, зрештою, можна пожертвувати).
Виклична, хамська, неймовірна під оглядом як міжнародного права, так і неписаних норм міждержавних відносин поведінка «кремлівських чекістів», здавалося б, повинна викликати надзвичайно різкий опір з боку Заходу та передусім Сполучених Штатів. І цей опір аж ніяк не повинен обмежуватися погрозами застосування цілої низки санкцій (погрозами лише економічних і дипломатичних) вже після здійсненого нападу на Україну. Тим більше з цим нападом не повинно бути пов’язане постачання оборонної (протитанкової, протиповітряної, протикорабельної) зброї Україні. Бо ж, за словами генерала Кривоноса, російські ударні угруповання можуть дійти до Києва за шість годин. Добре, нехай не за шість, а за вісім. Чи встигнуть перекинути нам цю зброю, якщо Росія не тільки рушить колони бронетехніки, а й «закриє небо» (а вона це неодмінно зробить)? І чи встигнуть українські вояки «з коліс» оволодіти сучасною зброєю? Риторичні запитання, чи не так?
І взагалі: масштабне російське вторгнення в Україну – а у бойові дії одразу ж неминуче будуть втягнуті Білорусь і Молдова (окуповане Придністров’я!) – означатиме страхітливу катастрофу для всієї Європи. Нагадаю про чотири діючих АЕС, в тому числі найбільшу в Європі Запорізьку, та про київський реактор Інституту ядерних досліджень, і все це опиниться в зоні бойових дій.
Невже на Заході не знають, що політика умиротворення агресорів завжди мала фатальні наслідки, в тому числі для умиротворителів? Невже там не розуміють, що відсутність в України достатньої кількості оборонної зброї тільки надихне Путіна на війну? І невже там не здатні зрозуміти, чим вони ризикують, не надавши українським військовикам достатню кількість засобів для нейтралізації загарбницьких планів Кремля?
Як на мене, частина західної еліти справді не вивчила уроки історії або не розуміє сутності путінської політики. Інша частина просто нездатна рішуче діяти, перебуваючи в полоні мертвонароджених політичних догм (їхнє фіаско засвідчив Афганістан, а за кілька років перед тим – Сирія). Проте існує ще одна, і чимала, частина західної еліти, яка адекватно оцінює путінізм і ті загрози, що він несе всій цивілізації, яка наголошує на конечній необхідності захистити Україну, але не дуже поспішає з наданням сучасної зброї нашим воякам. Чому коїться такий несусвітній абсурд?
Насправді, як на мене, зовсім не абсурд. Згадайте-но події останніх тижнів у Києві – ясна річ, ті що стосуються політичних «верхів». Утім, достатньо й минулого тижня. Скандал із заступником міністра внутрішніх справ, який, до всіх своїх хамських манер, виявився ще й громадянином Росії (принаймні, у недавньому минулому), а на додачу – чоловіком помічниці президента та близьким другом нинішнього керівника військової розвідки, який живе разом із названим сімейством у будинку не надто чистоплотного (назвімо це так) бізнесмена. Скандал із державними телеканалами «Рада» (куди набрали осіб із відомих усім підсанкційних каналів) і «Дом» (куди також набрали публіку з проросійських каналів, а на додачу вели там проросійські телепередачі та пропаганду комунізму). Скандал із нардепом з числа «слуг» Миколою Тищенком, який заступився за телеканал «Рада», бо там працюють «його улюблені ведучі», а в минулому – його колеги (взагалі-то це ще питання, яке насправді минуле мав Тищенко). Скандал із порушенням генпрокуроркою Іриною Венедіктовою кримінального провадження проти члена фракції «Європейська солідарність» генерала Михайла Забродського – мовляв, він не вказав у декларації орендований будинок (але ж це не його власність!), а от у тому, що матір нардепа від «Слуги народу» Андрія Клочка придбала за пару років нерухомості аж на 14,5 млн грн., ніхто з влади порушень не побачив. Скандал із першим помічником президента Сергієм Шефіром, який не склав присягу держслужбовця та працює «на громадських засадах», у той же час бере участь, згідно зі своїми функціональними обов’язками, у здійсненні стратегічного планування та оперативного забезпечення поточної діяльності президента, а також у візуванні документів, що подаються на розгляд главі держави. І це далеко не повний список подібних речей…
Можливо таке у нормальній державі? Ні. Ось вам вагома (справді вагома!) причина, чому тверезо мислячі західні політики не поспішають із передачею Україні сучасного озброєння та наданням іншої допомоги – вони не певні, чи не буде інформація про це негайно передана до Москви та чи не потрапить щось із того озброєння росіянам. Ба більше: схоже, вони не певні, чи готове і чи здатне чинне керівництво України чинити реальний опір імовірному російському вторгненню, вони хочуть побачити, чи захищатиметься Україна, чи не капітулює влада. У тих колах, боюсь, немає довіри ані до нашої влади, ані до народу, який цю владу обрав, ані до громадянського суспільства, яке все це терпить і тільки невдоволено буркотить. Хотілося б помилитися, але…
