Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

Чи варто лагідно ставитися до ворогів?

Змога ухилитися від підтримки своїми голосами режиму Путіна в ОРДЛО була цілком реальною
20 вересня, 2021 - 13:21

Українці традиційно мають схильність бути лагідними до своїх ворогів. Тоді, коли потрібно було битися до перемоги та забирати ворожу столицю, чи то Москву, чи то Варшаву, найславетніші наші гетьмани зупиняли війська. Воно наче й добре – безберегий український гуманізм у дії, але ж за нього рано чи пізно доводилося розплачуватися всьому народові. Такий уже негуманний вигляд мала світова історія. А тоді, коли потрібно було вогнем і мечем викорінювати зраду та «п’яту колону», зразу починалася розмова: «Та це ж наші люди… Їх треба зрозуміти… Вони не винні, їх чи то змусили, чи то заплутали… Слід шукати точок порозуміння і примирення…»

От і знаходили порозуміння, не один раз утрачаючи державність. От і примирялися – з ворожим пануванням, з терором окупантів і колонізаторів та перекритими можливостями прогресу. Лагідне ставлення до ворогів улізло навіть у національний гімн, який став державним: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці …» Візьмуть – і самі згинуть, розумієте? Ба більше – де й у кого національний гімн вживає пестливу форму щодо ворогів нації, звучи їх «воріженьками»? І що цікаво: в оригіналі 1862 року ця форма відсутня: «Згинуть наші вороги, як роса на сонці». Це потім, напередодні революції 1917 року та подальших трагічних подій, «вороги» стали «воріженьками»…

Прикладів лагідного ставлення до «воріженьків» можна знайти чимало, якщо не безліч. Але я хочу привернути увагу до двох останніх за часом і вельми значущих для Української держави. Понад 150 тисяч жителів тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей з незаконно отриманими російськими паспортами проголосували дистанційно на виборах до Державної Думи Росії 17-19 вересня. Про це повідомив голова комісії з міжнародного співробітництва Ради з прав людини РФ Кирило Вишинський. За його словами, це приблизна цифра, бо частина тих, хто одержав російські паспорти, «раніше вже мала реєстрацію на території РФ і брала участь у виборах, маючи можливість голосувати не тільки за федеральні партійні списки, а й за місцевих кандидатів». Вишинський також розповів, що потік охочих проголосувати з окупованої частини Донбасу був «величезний» і довелося здійснити безліч транспортних рейсів за три дні виборів, і резюмував: «Там величезна кількість людей – понад 650 тис. – вже є громадянами РФ, отримали паспорти».

Інакше кажучи, понад 150 тисяч жителів окупованої частини Донбасу не тільки отримали російські паспорти, а й підтримали своєю активністю та своїми голосами неототалітарний кремлівський режим. А це значить, що вони засвідчили не тільки свою ворожість щодо Української держави, а і свою ворожість щодо політичної демократії та прав людини.

Проте негайно знайшовся в Україні персонаж, який з висоти своєї офіційної посади, зарахувавши більшість цієї публіки навіть не до «воріженьків», а до невинних жертв Путіна та його посіпак. Це – спікер української делегації в Тристоронній контактній групі Олексій Арестович, який 19 вересня дав інтерв’ю телеканалу «Дом». Винесімо за дужки питання про те, чи має право спікер висловлювати власну думку, чи мусить лише оприлюднювати позицію української делегації. Зосередьмося на сказаному Арестовичем. На його думку, Російська Федерація повинна відповісти за залучення до виборів у Державну Думу жителів окупованих територій Донецької та Луганської областей, а також Криму. «Думаю, що в промові президента на Генасамблеї ООН буде дана політична оцінка цьому залученню. І що стосується заходів на рівні української держави, то, як відомо, Рада національної безпеки й оборони 17 вересня ввела санкції проти тих людей, які організовують і проводять такі «вибори». Але при цьому відповідальність жителів ОРДЛО та Криму за участь у виборах має бути різною: «Є люди, які змушені це зробити, щоб не залишитися без роботи. Ті ж самі бюджетники, яких ставлять на окупованих територіях в дуже жорстке становище: не "голосуєш" - ти без роботи. А можливо, тебе ще будуть переслідувати. Є люди, які добровільно взяли й пішли». За словами Арестовича, всі рішення будуть прийматися після повернення Криму та Донбасу. «Ми відокремимо зерна від полови. Будемо розбиратися в кожному випадку окремо. Я повністю впевнений, що прості люди не постраждають. Постраждають у першу чергу ті, які приймали відповідні рішення і виступали посібниками окупантів».

Із Кримом справді все непросто і це окрема тема. А от ОРДЛО… Далеко не всім жителям цього регіону окупанти змогли нав’язати російські паспорти. А з тих, хто їх одержав, взяла участь у голосуванні – за російськими даними – лише чверть. Отже, змога ухилитися від підтримки своїми голосами режиму Путіна була цілком реальною. Тобто понад 150 тисяч жителів окупованих територій Донбасу, повторю це ще раз, зробили свій вибір. А їм Арестович (від чийого імені?) вже видав індульгенцію. Мовляв, «прості люди не постраждають». А хто такі ці «прості люди»? Чи не ті, на яких трималися свого часу і сталінський, і гітлерівський режими? Адже не тільки відповідні партії та репресивні органи, не тільки місцеві вожді різного ґатунку правили бал; без пересічних людей, без рядових виконавців тоталітаризм нічого не важив. І в ОРДЛО без достатньої підтримки з боку «простих колаборантів», так би мовити, «знизу», окупанти не змогли би встановити свій порядок і ледь не щодня вбивати чи ранити українських вояків. За цих обставин де-факто «формула Арестовича» («прості люди не постраждають») заохочує колаборантів і далі зраджувати Україну, і далі допомагати окупантам чи навіть воювати на їхньому боці, бо ж у разі потреби завжди можна буде прикинутися цими «простими»… Крім того, треба знати Донбас. Загравання з колаборантами (а ті 150 тисяч, які не лише отримали російські паспорти, а й віддали голоси за путінський режим – а за кого ж іще? – є колаборантами за всіма ознаками) сприяє тільки зростанню числа ворогів України (навіть не «воріженьків»), бо ж засвідчує в очах місцевих, які завжди поважали та поважають силу, нікчемність «хохлів»…

І ще одна, надзвичайно важлива річ. Запобігання перед колаборантами знецінює позицію тих, хто не хапав російські паспорти чи хоча би не рвався віддати голоси за «непорушний блок путіністів і жириновців».

Тепер другий приклад. Відомо, що РФ виступила проти того, щоб Генеральна асамблея ООН мала в порядку денному своєї сесії пункт щодо тимчасово окупованих територій України. Постійний представник України в ООН Сергій Кислиця назвав держави, які підтримали позицію Кремля під час вирішення цього питання 17 вересня. Це Вірменія, Білорусь, Болівія, Іран, Казахстан, Куба, Нікарагуа, Північна Корея, Сирія, Філіппіни. Ці держави, як на мене, і є «нотаріально засвідченими» ворогами України. Серед них лише одна – Вірменія – може вважатися демократичною, але вона за своїм власним вибором є геополітичним сателітом Росії. Вибір цей видається дивним, адже саме Росія (нехай і «червона») на початку 1920-х відтяла від Вірменської держави приблизно половину території і віддала з різних причин її сусідам, та і в подальшому добра орієнтація на Москву вірменам не принесла, проте то їхня справа. Наша ж справа – добре розуміти, хто є хто (в усіх ситуаціях Вірменія йде у фарватері Москви), і знов-таки, не загравати з тими, хто є відвертим ворогом України. Прикро, що у цьому списку Казахстан, в якому Москва влаштувала у 1930-х лютий Голодомор (казахи так офіційно і звуть це діяння Кремля), але тут ситуація доволі зрозуміла: у цій державі надто потужна чисельно «п’ята колона» Росії, щоб проводити незалежну політику, і надто великою є економічна та транспортна залежність континентального Казахстану, який не має виходу до «справжнього» моря, від РФ. Усі ж інші ворожі до України держави вочевидь не заслуговують на лагідне наймення «воріженьків», то банальні тоталітарні деспотії та відверті вороги демократії; боюся, що в Білорусі режим Лукашенка колись зміниться «демократичною» владою, повністю залежною від Кремля та Луб’янки. Тому і тут варто бути тверезими, розуміючи, з ким маємо справу, і вести жорстку політику. Адже не тільки Росія над усе поважає силу, як слушно зауважив Черчилль, а й усі держави з деспотичними традиціями та режимами. А у нас тим часом деякі наче притомні мас-медіа продовжують звати Кубу «островом Свободи». Від чого свободи? Від здорового глузду, від демократії, від справжньої свободи?

А взагалі-то, як зазначають багато які західні політики й експерти, не менші, ніж путінська Росія та її сателіти, вороги України – це масштабна корупція та непрофесійність і безвідповідальність значної частини політичної верстви. І тут також не підходить ледь не пестливе «воріженьки» та лагідне ставлення до тих явищ і персонажів, які здатні занапастити країну…

 

Новини партнерів