Чим Путін гірший/кращий за Сталіна
Демонстративна, акцентована грубість при залякуванні учасників цілком мирної, вегетаріанської демонстрації знову потягнула за собою вагони порівнянь. Путін як Сталін. Або Путін (згадуючи антимайдановців, переодягнених оперетковими козаками) як Микола Другий. Чи резонно це?
Ті, хто відкидає можливість порівняння Путіна й Сталіна, справедливо вказують, що рівні репресій двох режимів (при огидності самої процедури залякування та приниження молодих і юних людей) неможливо порівняти. У Сталіна в діло йшли не нагайки, а іспанські чобітки й постріли в потилицю, і рахунок йшов на мільйони, а не на тисячі.
Але чи можна порівнювати рівень пригнічення без з’ясування рівня, так би мовити, моря?
Адже коли ми порівнюємо, скажімо, самопочуття, якщо нас розбудив будильник о сьомій ранку або пожежна сирена в три ночі, ми порівнюємо і те, що йому передувало: чи спали ми три години, і неспокійно, або сім, та ще й як немовля? І що робили перед сном: гуляли із собакою парком, де лише недопалки й порожні пивні пляшки після гопоти, або самі пили з приятелем, що приїхав із Москви, до самозабуття. Тобто важливо, не скільки (хоча важливо), але й після чого і з якою перспективою.
І тут є що уточнити. Скажімо, сталінські репресії, як і путінські, були викликані необхідністю утримання влади, коли в її міцності виникли резонні сумніви. Але у Сталіна як піч, від якої танцювати, у вигляді бекграунду була жорстока громадянська війна й потужна ідея створення нового (ладу, людини), що не втратила утопічної привабливості на тлі реального (й вигаданого) зовнішнього і внутрішнього опору.
Тобто сталінські репресії були продовженням жахів громадянської війни, проте навіть ті, хто потрапляв під ніж репресій, залишалися найчастіше під владою утопії, на кшталт: «иль я - урод, и счастье сотен тысяч не ближе мне пустого счастья ста?».
Путінські репресії, що виникають зі схожою мотивації непохитної боротьби за владу, є продовження абсолютно іншої доби. Теж на риб’ячому хутрі утопії, але іншої. Епохи утопічної ідеї демократії, щойно віднайденої разом із новими для Росії цінностями особистості й різноманітних свобод, які не до кінця прожували й відчули. А також не менш важливого періоду викриття сталінських репресій, зривання усіх й усіляких масок (як завжди в Росії — недостатнього) з самодержавства й самодурства з виразним присмаком садизму та душевного нездоров’я, що було одним із найважливіших пунктів Перебудови. Або Відлиги номер 2 (номер 3 — попереду).
Тобто обставини, на тлі яких ми порівнюємо путінські й сталінські репресії, принципово різняться.
Так, можна говорити, що і путінський режим, і сталінський — були різними варіантами контрреволюції. Якщо комплементарно оцінювати і Жовтневу революцію з її деклараціями свободи (нехай і з класовою поправкою на точність), то контуром хвилі (якщо не придивлятися пильно) вона теж схожа на Перебудову з її обіцянкою повернення до загальнолюдських цінностей з російським обличчям.
Але ці революції принципово відрізнялися морем пролитої крові, що стало одним з рівнів для оцінки. Море імені Сталіна і струмочок за бугром товариша Єльцина.
Тому ницість (не лише в переносному, а й фізичному сенсі) Сталіна і Путіна відрізняються: різним був старт. Путін, можливо, й намагається витравити з пам’яті криваву вакханалію сталінізму, але ця пам’ять в культурному бекграунді суспільства. Суспільство може, звичайно, робити вигляд, що забуло й конвертувало жорстокість в майстерність найманого менеджера, але ця пам’ять — є висота символічного пагорба, його розкопати важче, ніж перевдягнути тітушок у козаків.
Саме тому порівняння Путіна й Сталіна можливо: Сталін лише посилив жорстокість, що не розтрачену під час Громадянської війни. Агресивність вимагала виходу, й Сталін люб’язно надав таку можливість.
Путін, навпаки, перетворив короткий перепочинок, втому й культурну огиду від жорстокості на варіант її реанімації та відновлення в правах. Тобто Сталін — це висхідна гамма, Путін — перервана пісня.
Так, як будь-які метафори, і ці страждають кульгавістю. Але Сталін дав вихід невгамованій агресивності, використавши її натиск на свою користь. Путін зірвав шинелю з п’яного, що йде додому з корпоративу.
Сталін зробив жах-жах майже нереальним за абсолютним значенням, Путін злодіїв замінив на грабіжників, а останніх змусив фінансувати експропріацію майбутнього.
За модулем репресії Путіна й Сталіна не є рівними, за інерцією — майже протилежними. Сталін нагромаджував гору трупів, піднімаючись на неї; Путін вирив вовчу яму, в яку падає наївне суспільство, яке вирішило пожити, нарешті, добре, не подбавши про безпеку завтрашнього дня.
Якщо спресувати всі ці порівняння в коефіцієнт, то репресії і регрес Путіна, можливо, виявляться не менш нищівними, ніж прогресивна жорстокість Сталіна.
Після Сталіна суспільство, кульгаючи на всі чотири ноги, сяк-так вижило, зігріло себе Відлигою і відчувши щось схоже на перспективу зорі в Перебудову. Путінське ноу хау — яма, про виповзання з якої не йдеться, оскільки суспільство ще падає в неї, і якими переломами та забоями головного мозку завершиться це падіння, ще невідомо.
Якщо ж порівнювати з Миколою Кривавим, то саме козаки як козир позначають різницю гри. Микола не соромився і не боявся крові, його козаки були прийомом прямої дії. Путін, з пам’яттю про гору трупів в анамнезі, як сором’язливий лиходій, боїться кругообігу смертей і переводить стрілки на спір господарюючих суб’єктів. Мовляв, одні представники громадянського суспільства ненароком відгамселили інших. Буває. Одне сказано, втім, без натяків. Бажаючи зовсім іншого, мріючи, звичайно, просто люто залякати, путінська еліта дає виразний політичний сигнал потенційним супротивникам: не треба ходити на мирні демонстрації. Нам вони не подобаються. Ми цю мову не розуміємо. Нам потрібно інше.
