Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

Цвях для картини

Мріятимемо про вождя, рятівника, Месію — чи все ж самі зорганізуємося для розв’язання наших проблем?
28 листопада, 2019 - 10:53

Твердження «Україна — це Європа» загалом правильне, але з певними застереженнями. Так, наша країна, загалом, пройшла той самий шлях становлення, що й наші європейські сусіди. Або, точніше, вона все ще йде цим шляхом, адже жодна нація не може бути «готовою» — вона завжди у процесі або будівництва, або руйнування.

На жаль, де в чому ми все ж відрізняємося від західних країн, і не в кращий бік. Річ у тім, що в Україні політика дуже персоніфікована.

У Західній Європі, США чи інших передових країнах партія, що гуртується довкола якоїсь політичної ідеї (ліберальної, консервативної, соціалістичної, та хоч фашистської — це вже нюанси) породжує політиків, які є виразниками цієї ідеї. Ніяк не навпаки. Тут наявний ланцюжок «ідея — партія — політик».

У нас же, навпаки, існує ланцюжок «політик — партія». Партія не формує лідера, а гуртується навколо нього. Вона — картина, він — цвях, на якому ця картина висить. Що ж до ідеї, то я нічого не розповідатиму, а краще процитую відносно нещодавню новину:

«Загалом, я вважаю, що соціал-лібералізм має місце бути, хоч це й украй важке завдання. Тому що в лібертаріанстві якщо ти не зміг заробити, став бомжом і помер, то грець із тобою. У соціалізмі кожен бомж має бути переорієнтований, працевлаштований і реінтегрирований суспільством», — зазначив очільник фракції «Слуга народу» Давид Арахамія.

При цьому він заперечує, що передвиборна заява про лібертаріанську ідеологію «Слуги народу» була маркетинговим ходом. За його словами, в партії є і лібертаріанці».

Щодо бомжів, звісно, з Арахамією важко сперечатися. В Україні ідея «не зміг заробити — вмирай з голоду», м’яко кажучи, не матиме успіху. Але вражає легкість, з якою провідна політична сила країни змінила свої погляди. Була партія лібертаріанська, стала соціалістичною — яка різниця? Навряд чи більшість її членів хоча б зверне увагу на коливання генеральної лінії. Певно, будь-якій дівчині було б важче з брюнетки перефарбуватися в блондинку, ніж українській партії змінити свою ідеологію. Будь якій партії — «Слуга народу» є правилом, а не винятком.

Скажу гірку правду: політичної культури нам ще вчитися і вчитися. Наші партії формуються не довкола ідей, а довкола лідерів. Гадаю, ви погодитеся, як дико звучала б назва «Християнсько-демократичний союз Ангели Меркель». Та і в США Республіканська партія — не лише не «Дональда Трампа», вона і в момент свого заснування не була «партією Абрама Лінкольна». Проте в нас нормою є назви на кшталт «Блоку Петра Порошенка», «Радикальної партії Олега Ляшка» чи «Руху нових сил Михаїла Саакашвілі». Усе зводиться до особистості, а про ідею згадують зрідка, для годиться.

Утім, ідея теж відіграє роль, проте не так, як заведено в Європі. У назві «Слуги народу» ім’я Зеленського не згадується, але зрозуміло, що ця партія існує при ньому. Якщо він раптом кудись зникне, вже завтра про неї ніхто й не згадає.

Обрання президентом Володимира Зеленського знаменувало собою перемогу ідеалістичної філософії над матеріалістичною. Зеленському передував його, так би мовити, платонівський прототип: ідея простого чесного хлопця на чолі країни, який розганятиме усіляку нечисть і наведе лад. Певна річ, роль тут відіграв і серіал «Слуга народу», але сама ідея витала в повітрі ще до серіалу, інакше він не мав би мати такого шаленого успіху і не міг би так вплинути на українську політику.

Проте й тут наголос робився на особистість — на гарну, розумну і чесну людину, яка розв’яже всі наші проблеми. А нам самим і робити нічого не доведеться. До ідеї партії — групи людей, пов’язаних спільною метою і готових об’єднати зусилля заради її досягнення, — наше суспільство, схоже, ще не дозріло. І «Слуга народу» існує остільки, оскільки існує Зеленський.

Проте його неминуче зметуть, як він сам змів Порошенка. Як я вже писав, Зеленський викликав у народі такі величезні надії, що просто не може його не розчарувати. Питання в тому, хто його змінить?

Якщо це буде певна особистість (байдуже, хто саме — охочих стільки, що, якщо я візьмуся їх перелічувати, список вийде довшим, ніж сама стаття), то це означатиме, що ми, як і раніше, топчемося на місці. Ми все ще не доросли до ідеї партій, утворених не навколо особистості, а навколо політичної програми. Яким не все одно, ким бути: лібералами, консерваторами чи соціалістами. У цьому разі наслідки можуть бути найсумнішими.

«Бардак в любой стране

  грозит обвалом

  хотя бы тем, что в чреве

  бардака

  порой и мягкотелым либералам

  с приятцей снится сильная

  рука.

  Потом, как будто мыслящую

  кильку,

  за мягкотелость отблагодаря,

  она берет их, тепленьких,

  за шкирку

  и набивает ими лагеря», —

писав колись Євген Євтушенко. На жаль, і такий варіант не можна відкидати. Суспільство, розчарувавшись у Зеленському і в його спроможності розв’язати проблеми країни, цілком може сформувати запит на «сильну руку». Авжеж, це не в традиціях України, але ж традиції не скасовують проблем, які потрібно розв’язувати. Як сказав персонаж Умберто Еко, жодна людина не вбивця, поки вперше не вб’є. І жодна країна — не диктатура, поки вперше не покликала диктатора.

Інша річ, якщо на зміну Володимиру Зеленському прийде не інший лідер, а організована партія, орієнтована на знищення корупції, влади олігархів і перетворення України на сучасну цивілізовану країну. Таку країну, якій не потрібно буде проситися до Євросоюзу і НАТО, — ці організації самі охоче покличуть її до себе.

Питання лише в тому, чи досить ми для цього дозріли. Мріятимемо про вождя, рятівника, Месію — чи все ж самі зорганізуємся для розв’язання наших проблем?

Цвях дуже важливий. Але все таки він існує для картини, а не картина — для нього.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ