Допустима межа «похабщини»
Будь-яка поступка з боку України аж ніяк не спричинить падіння режиму Путіна, а, навпаки, зміцнить його
Дайте мир, пусть даже похабный!
Солдатський делегат у революційному Петрограді 1917 року
Відомий російський опозиційний політик Ілля Пономарьов, який емігрував до України, опублікував дуже важливу статтю «Украине предстоит заключить «похабный» мир с Россией». Вона заслуговує на розгляд у двох аспектах.
По-перше, Пономарьов пише:
«Нужно отдавать себе трезвый отчет в том, что процесс, который сейчас идет, это процесс заключения новой версии Брестского мира. Тот, первый вариант, его собственный инициатор Владимир Ленин назвал «похабным». К сожалению, Украине предстоит заключить свой похабный мир с Россией, и думаю, что он будет заключен в недалеком будущем».
Такий мир неминуче передбачає компроміс, а це слово — що в українській мові, що в російській — означає взаємні поступки. Однак Путін до поступок не дуже-то схильний, і Пономарьову це відомо набагато краще, ніж мені. Він вважає за краще, щоб поступалися йому. Так от, наскільки Україна може йому поступатися? Наскільки передбачуваний мир може бути похабним? Що Київ здатен віддати, щоб зберегти все інше?
Ні, щодо залізного характеру Зеленського особисто у мене сумнівів немає. Він усе ж пройшов горнило шоу-бізнесу, а там слабаки не виживають. Проте й Путін — не хлопчик із церковного хору. Потрібні чималі зусилля, щоб посунути його хоч на міліметр.
Поза сумнівом, чимось і Росії доведеться пожертвувати. Але чим здатна поступитись Україна?
Особливий статус Донбасу? Але це означало б не стільки повернення регіону в країну, скільки приєднання України до Донбасу. Це означало б, що територія, контрольована Росією, змогла б диктувати свої правила всій країні.
Вибори до повернення контролю над кордоном? І це означає те саме. Все просто: або це територія України (і юридично, і фактично), або ні. Такі вибори створили б «державу в державі». Це те саме, що до зарізу потрібно Москві, але абсолютно не потрібно Києву.
Амністія бойовикам? Тобто де-факто дозвіл їм контролювати й далі схід країни? Спасибі, не треба. Не для того країна п’ять років воювала, щоб потім віддати все, за що йшла війна.
Російська мова на сході України? Мабуть, це єдиний пункт, де було б зробити крок назад. Даруйте за відвертість, але ця стаття була в оригіналі написана російською і лише потім перекладена українською мовою. Проходячи вулицями Києва, приблизно рівною мірою чуєш українську і російську мову. А в Закарпатті частково говорять по-угорськи, однак тамошні жителі воюють на Донбасі за Україну.
Ось тільки сумнівно, щоб Путін погодився задовольнятися лише мовним питанням. Йому потрібно більше, а коли він це «більше» отримує, йому хочеться ще більше.
Будь моя воля, особисто я просто залишив би поки що все як є. Потрібен Путіну Донбас — розорений ним же регіон, то нехай він із ним і няньчиться, і витрачає на нього російські гроші. Але то я, а то Зеленський. Він-то отримав владу саме під обіцянку розв’язати проблему війни на сході країни, він зобов’язаний щось робити в цьому напрямі. Інакше — стрімке падіння рейтингу, ще нещодавно карколомного.
Проте це була лише перша, найменш цікава частина проблеми. Переходимо до другої.
Пономарьов порівнює передбачуваний українсько-російський мир із Брестським. Але ж за тим миром Російська і Німецька імперії виходили з взаємного конфлікту в Першій світовій війні (в якій, нагадаю, брали участь, крім них, ще три імперії — Британська, Османська й Австро-Угорська). Брестський мир був кроком до загального миру.
За нинішніх умов нічого подібного немає. Є Росія — за нинішніми мірками, імперія, і є Україна. «Похабний мир» між ними зможе мати на світовий порядок лише один вплив — укріпити позиції Росії. Вона порушила загальноприйняті принципи, захопила Крим і вторглася на Донбас — і це зійшло їй з рук. Отже, можна й далі продовжувати в тому самому дусі.
Перша світова була нестерпною і для Росії, і для Німеччини: не дивно, що в обох країнах прагнули миру. Солдати російської армії просили про «похабний мир», тому що надірвали свої сили — вони більше не могли воювати. І так само було в армії німецькій. Тому невдовзі за Брестом у Німеччині відбулися революція і падіння монархії Гогенцоллернів.
Сьогодні цього немає. Є війна імперії проти однієї з національних держав. Для України це нестерпний тягар (інакше б Зеленський не став президентом), а для Росії проходить за розрядом «неприємно, але заради справи можна потерпіти». «Справа», ясна річ — відновлення імперської величі.
Тут будь-яка поступка з боку України аж ніяк не спричинить падіння режиму Путіна, а, навпаки, зміцнить його. Вона покаже: у своїй зухвалій загарбницькій політиці він був правий і успішний. Потрібно тиснути й далі.
Немає двох сторін, виснажених війною, як у Бресті. Є агресор і жертва агресії.
І у цієї жертви немає іншого вибору, крім як стояти до останнього. Домовлятися про щось, звичайно, можна — на те й дипломатія, — але є допустимі межі похабщини домовленостей.
Ті самі багато разів згадані «червоні лінії».
