Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Еліти між «кочубеїзмом» і «мазепинством»

Збільшення останніх є одним із головних завдань сучасного українства
24 квітня, 2020 - 13:51

Останнім часом в українському медіа-просторі все частіше лунають думки аналітиків та експертів різного ґатунку стосовно того, що діюча влада й обраний президент, зрештою, як і всі попередні, не справляються з ситуацією в країні та на зовнішній арені. А це означає, що до влади повинні прийти люди з глибоким життєвим досвідом, наприклад, ті, хто зі зброєю в руках захищали й захищають країну.

Отже, мова йде про те, що в Україні назріла потреба радикальної зміни еліт. Країною ширяться чутки про зраду національних інтересів верхівкою та частиною політичних еліт, що, зокрема, вилилось у серію протестних акцій «Ні – капітуляції». До того ж не можна не помітити, що в сучасній Україні наростає і без того завжди наявне протистояння всередині самих еліт, особливо політичних. Воно набуває суспільного резонансу з радикальними характеристиками на кшталт «патріоти»/«зрадники», українські націоналісти/промосковська «п’ята колона», «бандерівці»/«русскомирівці» тощо.

Воно й не дивно: постколоніальними елітами України все ще не до кінця розв’язана проблема всіх подібних соціальних груп, яку умовно можна назвати конфліктом між «кочубеївщиною» («кочубеїзмом»), як схильністю до національної зради на користь колишньої метрополії, та «мазепинством», як прагненням до незалежності та окремішності, якщо розглядати цю проблему в історичній ретроспективі. В осучасненому вигляді ці характеристики трансформувались у конфлікт між «бандерівцями» та «русскомирівцями». І це справді одна з найактуальніших проблем сучасності, оскільки від її вирішення напряму залежить існування/неіснування України як окремої держави, повернення/неповернення її до статусу колонії під владою «долгого государства Путина» (Сурков).

У філософському плані проблема розглядається максимально широко, як розмисел над національним зрадництвом та національною незалежністю і самостійністю. А це, у свою чергу, обертається пошуками добра і зла для свого народу і Батьківщини, невід’ємними від визначення місця національних еліт як визначального суб’єкта історичного процесу. Аналіз літератури на цю тему дозволяє стверджувати, що є розуміння складності проблеми, пов’язаної з вибором майбутнього для України, базоване на дослідженні історичних передумов ситуації, що склалася.

Визначення понять «кочубеїзм»/«мазепинство» має велику історію. Під «мазепинством», згідно сучасному тлумачному словнику, розуміється «Політична доктрина гетьмана Мазепи та його ідейна спадщина щодо визволення України з-під російського колоніального ярма». В Україні у ХХ столітті термін «мазепинство» отримав позитивні характеристики і означає боротьбу за волю, самостійність і незалежність України від Російської імперії у всіх її втіленнях і реінкарнаціях. Олександр Оглоблин писав: «Мазепинство в московській мові стало символом українства. І тому українство не вирікається його ймення, хоч воно, може, й не цілком точно передає зміст новітнього українства».

Видатний український інтелектуал Євген Маланюк стверджував: «О, допоки Росія є Росією і Москва є Москвою, навіть історіографічної „регабілітації” Мазепи ніколи не наступить, хоч би сталося ще кільканадцять октябрських чи февральських революцій! Ворог… на пункті Мазепи і мазепинства є тотально-непримиримий. І має цілковиту рацію. Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на Малоросійство. Бо що ж є Мазепинство, як не чинна свідомість Нації і інстинктовно звязана з тією свідомістю політична і мілітарна воля Нацією бути?». Ці слова залишаються актуальними і для нашого часу. «Майже століття минуло, а російський переляк перед українською державністю так і не пройшов. Як і таврування українців то «мазепинцями», то «бандерівцями» за відродження власної національної гідності. І прагнення «розібратися» з Україною також залишилося. Чи не ним продиктована почата Росією  нинішня  війна на Донбасі?», - запитує Наталя Ковальчук у статті із красномовною назвою «Російський погляд на українську державність: як не «мазепинство», то «бандерівщина»?» Варто згадати і випад проти України колишнього радника президента Путіна Владислава Суркова проти українства, коли він заявив, що «України немає, є українство. Борщ, Бандера, бандура є. А нації немає».

Термін «кочубеївщина» («кочубеїзм») широко використовувався представниками політичної української еміграції для означення національного зрадництва, сервілізму та колоніальної підлеглості насамперед еліт України. Юрій Шевельов, перебуваючи в еміграції і роздумуючи про долю України, писав у 1954 році:  «Три головні вороги України – Москва, кочубеїзм і провінційність». Роман Корогодський, відомий шістдесятник і культуролог, зазначав: «Історична драма полягає в тому, що від феодальної відцентровості Україна не перейшла органічно до національної згуртованості, коли б національні інтереси були б понад усе. Та національний вектор дії у минулому не виник в свою чергу тому, що спрямований  тиск сусідів був неадекватний опору. …На жаль, Україна від ХVІІ ст. не знала моно концептуальної доктрини, а стала ареною змагань різних поглядів щодо свого майбуття – отак утворилися сфери впливів. І найавторитетніші, найталановитіші українські діячі стали об’єктом особливої суспільної уваги. Почалася боротьба за їхні душі, формування осередків, амбіціозних кланів, куди затягувались ті чи ті діячі. Випробування на розрив, ротацію, трощення цілісності стало передумовою колоніального статусу України й прямої зради України, на що йшли її достойники. Комплекс кочубеїзму – вбивче й тверезе визначення цього процесу…». Маланюк у широко відомому творі «Малоросійство» зазначав, що  «кочубеївщина – одне із найнегативніших проявів малоросійства» і що це явище не виникає і не зникає раптово. «Кочубеївщина то був плід довгих десятиліть» історичного існування України як поневоленої території та людності. Малоросійство завжди є пораженство і занепад, вторинність і меншовартісність. До того ж «у нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтеліґентською, але – й передовсім – інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім – суть проблеми», - наголошував Маланюк. «Малоросійство – це результат довгої історичної сепарації народу і нації, виділення з неї харизматів-провідників і нищення здатності спільноти до опору загарбникові та до самостійного існування. І це останнє є найтяжчим наслідком колоніального минулого». І далі Євген Маланюк констатує: «Малоросійство бо – наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття – ізживати».

Малоросійство як кочубеїзм є «…хитливість, зрадливість, зрада і аґентурність. Аж до часів наступних і нам найближчих». Запитуючи себе, що ж є малоросійство за сутністю, автор вказує також і на ті методи, якими імперія виховує яничарство і манкуртизм у підлеглому народові. «Що ж таке малоросійство? Це також затьмарення, ослаблення і – з часом – заник історичної пам’яти. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи зцентралізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці Історії…». Ці слова варто би було завчити напам’ять тим із наших сучасних очільників, які «вичищають» з українських вишів гуманітарні науки, особливо ж історію України, а зі шкіл – класику української літератури, в якій йдеться про історичні віхи боротьби українців за власну свободу, державність і незалежність.

У сучасній Україні від часів отримання нею незалежності з 1991 року не припиняється боротьба між носіями «мазепинства» і «кочубеїзму», набуваючи різних означень, більше відповідних часові. Зрештою, сучасні події та ставлення до них з боку українців – це вираз вічного конфлікту між свободою і рабством. Роздумуючи про долю Києва ще один видатний українець Юрій Липа писав, що вирішальним чинником у постанні Києва і Київської держави стало прагнення будівничих Міста бути вільними. Найбільшим нещастям для них було рабство. «І це препишне і глибоке почуття свободи, волі лежить в глибині духовности Києва – Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури», - стверджує Липа. На духовність народу повинна накладатись і моральність володарів. Такі володарі, на думку автора, були у стародавньому Києві.

Ці переконання Юрія Липи щодо цінності свободи для русичів співзвучні розмислам одного з найвидатніших філософів сучасності Сергія Кримського. Він писав: «На авансцені історії України завжди були люди вільного ратного духу; ніхто з них не бажав бути глядачем світової драми, усі хотіли бути тільки її акторами. Ця стихія вільної самодіяльності особистості, без якої не можна було вижити в умовах кордонної цивілізації (що протистояла варварству степових набігів) живила і республіку козаків, і вольницю бурсаків, і вдачу мандрівних дяків та приватну ініціативу громадян у містах, яким було надано магдебурзьке право, і незалежний стан жінки як співтовариша у родині, «дружини».

Отже, з усього вище викладеного витікає, що конфлікт між ідейним та світоглядним «кочубеїзмом» і «мазепинством» як двома доктринами та ментальними настановами є непримиренним, оскільки це дві радикально протилежні позиції щодо самостійного, незалежного і державного існування України. Проте, можна працювати з людьми – носіями цих установок з більшою або ж меншою мірою ефективності. Очевидно, що на носіїв «кочубеїзму» розрахована і спрямована пропаганда теперішнього Кремля. Натомість «мазепинці» – це опора патріотичних та національно орієнтованих сил в Україні, зрештою, це основа її теперішньої державності. Українцям потрібен однозначний вибір. Сьогодні Україна зробила рішучий вибір на користь європейськості. Цю реальність варто би доповнити і таким самим рішучим вибором на користь українськості. І еліти повинні поставитись серйозно й відповідально до цього, адже сама ситуація гострого конфлікту вимагає до кінця усвідомленої позиції проводу. Отже, збільшення переконаних «мазепинців» є одним із головних завдань сучасного українства. І рецепт того, як досягти поставленої мети, давно прописаний у творах багатьох достойників України. Звернемося до одного із них. Євген Маланюк писав: «Напружене творення Духової Суверенности – ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий. Цей рецепт, до речі, виключає – якнайгостріше – імітацію, деклямацію, патріотичну позу, барокове „здаватися, а не бути”, як і всіляке „погрожування пальцем в чоботі”».

Новини партнерів