Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Гондор Європи

Чому «колективний Захід» не зможе «здати» Україну
22 листопада, 2019 - 10:40

Портал «Главред» нещодавно опублікував вельми глибоку та розважну статтю відомого політолога Тараса Загороднього «Україні не світить НАТО, але нічого страшного в цьому немає». У ній, крім іншого, є й така думка:

«Якщо ми зараз подамо заявку, в НАТО нам скажуть «ні». Україна повинна припинити жити в ілюзіях, що хтось їй бажає добра. Ніхто не хоче вирішувати проблеми країни, яка сама собою не хоче займатися. Для європейців зараз головний інтерес — зняти санкції з Росії. Тому, думаю, нам нав’язуватимуть такий сценарій, який би призвів до відміни антиросійських санкцій. Це вже вочевидь. У Росії — той же інтерес. Європейцям також бажано менше платити за все. Наприклад, вони сподіваються, що Україна не вимагатиме грошей на відновлення Донбасу, а все зробить власним коштом».

Що ж, із цим важко сперечатися. Можна лише конкретизувати: економіка провідних європейських країн — Німеччини, Франції, Італії — тісно зав’язана на Росію, насамперед на постачання російського газу. А європейці народ цинічний — утім, нецинічних народів немає на світі,  кожному своя сорочка ближче до тіла. Ось чому європейці вже шостий рік, коли вбивають українців, просять, щоб вони при цьому кричали тихіше і не заважали освіченій Європі спати.

Усе, сказане Загороднім, — правда. Але будь-яка правда, як відомо, є лише частиною істини. Так дозвольте мені звернути увагу поважної публіки на її іншу частину.

Крім економіки, існує ще й політика. А ще — Росія з її імперськими амбіціями, які ще  2007 року Путін засвідчив у своїй відомій Мюнхенській промові (мабуть, пам’ятаєте — «воша заричала»?). А за рік (Грузія), а потім за сім (Україна) наміри стали реальністю. Москва на ділі почала за власним бажанням перекроювати кордони в Європі. Цивілізований світ покірливо це стерпів і почав лише умовляти: «Пане Путін, будь ласка, нахабнійте, тільки не дуже». Питання щодо санкцій залишу осторонь — я все ж публіцист, а ця тема більше личить гумористові.

Але ж апетит приходить під час їди. Почати зовнішню експансію набагато простіше, ніж вчасно зупинитися, особливо коли не зустрічаєш серйозного опору. «Дають — бери, б’ють — тікай», — це прислів’я, пам’ятається, дуже любив Сталін, але Путін тут мало від нього відстає. Б’ють його поки мало, тому він в основному бере.

Росія для Європи — не лише торговельний партнер, але й серйозна загроза. Тому об’єктивно виникає потреба в умовному європейському Гондорі, який прикриє собою континент від Мордору.

Україна на цю роль не просилася (та й хто б при своєму розумі просився?), але, крім волі, ще 2014 року отримала її. Звичайно, Європа зовсім не рветься допомагати нам, але щонайменше зацікавлена в падінні свого Гондору. Навряд чи, наприклад, тим же полякам хочеться побачити російські війська біля своїх кордонів.

Ситуація склалася як у старому анекдоті: «З нами покінчать — за вас візьмуться». Бізнес бізнесом, але ж і безпеки хочеться — а безпеку Європи від Росії може забезпечити лише Україна. Теоретично таку роль могла б зіграти і Білорусь, але на практиці це звучало б невдало навіть як жарт.

Тут доведеться знову повернутися до тексту Загороднього. «Зате ми, хай що б хто казав, стали суб’єктом світової політики, і світові до нас доводиться прислухатися, тому що ми є, у нас є армія, яка в принципі, і зробила нас суб’єктом», — пише він. І це, на мій погляд, найважливіше — саме те, що робить нашу країну Гондором.

Росія 2014 року заявила: «Ми — це реальність, зважайте на нас». Україні нічого подібного виголошувати не довелося. Всі й так зрозуміли: вона — реальність, реальний щит від агресивної Росії. Нехай вона і не напрошувалася на цю роль, але що з того? Як це не смішно звучить, але саме Путін перетворив нас із «якоїсь там східноєвропейської країни» в суб’єкт світової політики. Справді-бо, бійся своїх бажань — вони можуть і здійснитися. Той, хто пішов «на принцип», має бути готовий до того, що «на принцип» підуть й інші.

Не варто також забувати про поняття «спільне» і «приватне». Так, анексія Криму й окупація частини Донбасу — справа приватна, і в принципі проблема самої України. Але це ще і замах на принцип непорушності кордонів. Як кажуть, стерпи образу один раз — і тобі доведеться терпіти їх постійно. Дозволь захопити один раз чужу землю — і приготуйся до того, що захоплення стануть постійною справою. Адже територіальні претензії є у всіх до всіх (зауважте, я навіть не вимовляв слово «Гібралтар»). Адже Україна стоїть на варті не лише Європи, а й усього післявоєнного світового порядку.

Що ж далі? Як би не розвивалися події, і як би не реформувалася Україна, «колективний Захід» (а сюди, з деякими обмовками, можна долучити і Євросоюз, і США, і Великобританію) не зможе «здати» Україну. Адже це означало б фактично віддатися на милість Путіна — хто знає, яка ще країна після України сподобається йому? До НАТО нас у досяжному майбутньому навряд чи приймуть — тут Загородній має рацію, як і в тому, що для нашої країни важливіше отримати офіційний статус «союзника США поза НАТО». Але в підтримці не відмовлять. Будь-яка західна країна життєво зацікавлена в тому, аби Україна протрималася якомога довше, а в ідеалі взагалі змогла вистояти проти Росії — а відтак звільнила європейців від необхідності битися самим.

Так, Гондор далекий від ідеалу. І правителі там розбещені та корумповані, і в державному устрої потрібно багато що змінювати (що, до речі, на користь гондорцям).

Але якщо він упаде — доведеться мати справу з Мордором.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ