Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Говоримо про Київ, міркуємо про Москву

У Франції існують стійкі традиції русофільства
18 квітня, 2019 - 16:38

«Коли Україна в нерівній борьбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружньої помочі ждала собі

Європа мовчала»

Олександр Олесь, 1931 рік

Можливо, ці рядки, що вони, мабуть, не дуже подобаються «єврооптимістам», хтось розтлумачить як таке собі «зрадофільство», котре суперечить нашому євроінтеграційному  курсу і є в умовах сьогодення геть недоречним. Мусимо чітко сказати: тут відтворено гірку, страшну. Але цілком реальну правду історії. Є знаменна хронологічна віха: сто  років  Версальської мирної конференції 1919 року, де підбивались  підсумки Першої світової війни, «креслились» кордони держав повоєнної Східної Європи і де «першу скрипку» впевнено грала Франція в особі Прем’єр-міністра Жоржа Клемансо, якому паризький парламент офіційно висловив  «вдячність Вітчизни» і проголосив його  «Батьком Перемоги». Клемансо зробив тоді, у 1919-му, все можливе й неможливе, щоб незалежна Україна не з’явилась на карті Європи. Франція, яку він репрезентував, справила  дійсно потужний вплив на рішення конференції у Версалі – саме в цьому напрямку. Тому, коли Олесь писав про «мовчання»  Європи, владні кола якої не побажали почути голос України, що боролася за свободу – йшлося насамперед про Францію.

Зараз, через 100 років, зрозуміло, що геополітична ситуація в Європі є суттєво іншою. Але один аспект поєднує, зв’язує, творить «історичний місток» поміж «тоді» й «тепер». Якщо говорити чесно й відверто. Дивлячись у вічі «колючій» правді (і, звісно, не піддаючи сумніву офіційно проголошений Україною курс на євроінтеграцію), то мусимо визнати: цим «історичним містком» були і залишаються тривкі, глибокі традиції французького русофільства.  Про це треба говорити, це слід вивчати й бачити, не звужуючи проблему лише до рамок 1919 року. І, поза сумнівом, тісно пов’язана з цим також інша, подекуди прихована, приглушена традиція – латентної, «пом’якшеної» українофобії навіть у високих сферах сучасного Парижа. А як інакше накажете розцінювати таке висловлювання провідного , можливо, інтелектуала сучасної  Франції, особистого друга Президента Макрона Бернара-Анрі Леві: «Факт майбутнього  президентства Володимира Зеленського, можливо, стане актом колективного покаяння  України за Бандеру і Махно». Тут не скажеш «no comments», коментарі доречні й необхідні, але треба іншого розлогого матеріалу. Зараз же відзначимо лишень, що подібні думки не є маргінальними у французькому суспільстві.

Наша ж мета у даному разі – дуже  стисло простежити коріння й витоки французького русофільства та його вплив на реальну політику урядів у ХІХ-ХХ століттях. Нагадаємо, що  іще 1717 року цар Петро І відвідав Париж, мав зустріч з 7-річним королем Людовіком ХУ (Петро мовив: «який чарівний хлопчик») та провів переговори з фактичним першим міністром Франції кардиналом де Флері (йшлося про «дружбу» двох держав – зрозуміло, цар бачив у  Франції супротивника, якщо не ворога – в жодному разі не друга). Потім в історії взаємин Парижа  й Петербурга були й зльоти, і падіння: ворожнеча  за часів Анни Іоаннівни, державний переворот на користь дочки Петра, Єлизавети, організований 1741 року послом Франції Шетарді; тонке дипломатичне кокетство Катерини ІІ та версальського двору; серія знаменитих воєн Росії з Наполеоном 1799-1812 років… Перелічувати можна дуже багато  чого. Але одне залишалося незмінним : владний клас Франції впродовж століть  розглядав Російську імперію як природним  чином «єдину та неділиму» державу, цілком ігноруючи національний гніт на її теренах.

Так було і в ХІХ столітті, коли Михайло Драгоманов, а згодом і його племінниця Леся Українка звертались до совісті французьких  інтелектуалів, розповідаючи про варварське переслідування української культури  та мови царатом (а тим часом, після Кримської війни, уряди в Парижі розглядали Російську імперію як «стратегічного партнера»… Чи розуміли вони суть цієї держави?). Це партнерство мало протидіяти (із залученням Британії) агресивній політиці Німецької імперії та Габсбургів. Звідси пішла «красива» теза про «вічну Росію» і «вічну Францію». Про це не так давно залюбки говорив де Голль…

А Версальська мирна конференція 1919 року – це взагалі цілком окремий, трагічний для України сюжет. Вже згаданий Жорж Клемансо ставив тоді за мету, по-перше, максимально принизити переможену Німеччину, змусивши  її сплачувати  колосальні кошти за відновлення французької економіки (потім цей фанфаронський курс вдарить  бумерангом по Європі, підсиливши реваншизм Гітлера, і викличе війну). А по-друге, Клемансо прагнув оточити більшовицький уряд Леніна, якого ненавидів, «санітарним кільцем із колючого дроту», щоб «не допустити вторгнення більшовиків у цивілізовану Європу» (дослівна цитата Клемансо. Але цей «санітарний кордон» (Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, Фінляндія)  зупинився на кордонах України, що й спричинило, окрім усього іншого, трагедію нашого народу 20-30-х років. Річ у тім, що Клемансо, на  думку сучасного французького історика Даніеля Бовуа, «був затятим антибільшовиком, але він так і не зміг повірити, що й Петлюра ним був». На думку лідера Франції, Директорія УНР була , по суті, більшовицькою організацією (у чому його переконали численні проросійські й польські агенти впливу в Парижі), а тому підтримувати її було б абсурдним. Давала взнаки і відданість Клемансо старій традиції дружби з «єдиною і неділимою Росією». До речі, ще раніше, у січні 1918-го,  військовий представник уряду Клемансо, полковник Табуї, на зустрічі з генералом Скоропадським (тоді ще не гетьманом) абсолютно відверто і жорстко заявив: Україна має стати складовою майбутньої єдиної не більшовицької Росії, незалежна українська держава Францією не сприймається (про це у своїх «Спогадах» розповідав сам Гетьман).

Про що свідчить ця історична проросійська  тяглість, на думку автора цих рядків ( не будемо докладно  згадувати візит колишнього прем’єра Франції Едуарда  Ерріо в СРСР страшного 1933 року, коли цей популярний політик заявив: «СРСР насправді є вільною й прогресивною країною»)? Про те, що шлях «рожевих ілюзій» - це шлях в нікуди. Офіційний Париж може в дев’ятисотий раз  заявляти про «невизнання анексії Криму Росією» (а тим часом Макрон називає Путіна  «мій друг Володимир»). Проте треба позбутися євроінфантилізму  і зрозуміти нарешті: заявляючи про офіційну  підтримку Києва, Париж тим не менше постійно міркує про Москву, про реакцію Кремля, про спільні політико-економічні інтереси з Москвою. І Франція, як і решта провідних європейських держав, сприятиме Україні лише настільки, наскільки це, на її думку, відповідає її власним інтересам. Думається, що історичний досвід, про  який ми коротко розповіли, підтверджує це.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ