Є у Путіна така звичка: як тільки станеться який міжнародний прокол, як нинішні, викликані російським депутатом-самоправцем антиросійські протести в Грузії, «бомбити Воронеж» — насамперед карати самих росіян. Ось і у нас, у відповідь на рішення Парламентською Асамблеєю Ради Європи (ПАРЄ) повернути до зали засідань із правом голосу Росію, багато хто зажадав позбавити права голосу в органах Ради Європи Україну. Після одного програного бою проковтнути образу, замовкнути, залишити ПАРЄ на потік і розграбування Росією, як п’ять років тому залишили без бою їй Крим.
Якщо реакцію багатьох простих українців на повернення Росії до зали засідань ПАРЄ можна назвати емоційною, і, загалом, через недосвідченість, сповна прийнятну, та заява членів української делегації про вихід із сесії ПАРЄ, і вустами Іонової й Ар’єва, про недоцільність майбутньої участі України в роботі ПАРЄ і в цілому в органах Ради Європи, більше схоже не на захист інтересів України, а на передвиборну кампанію «Європейської Солідарності». Віддаючи належне багаторічним зусиллям у протистоянні з Росією українських депутатів-представників у ПАРЄ, про ці їхні нинішні заклики інакше, ніж короткозорі та цинічні не скажеш. — Те, що їм здається чи то виявленням їх готовності героїчно померти за Україну, чи то ударом по електоральній підтримці новообраного президента, насправді, лише посилює збиток Україні від нинішнього тактичного виграшу Росії.
Задовго до скандального рішення ми знали, що ПАРЄ це не клуб ідеалістів, не фан-клуб України, це міжнародна організація, до якої входять країни з різними інтересами, з різним рівнем дотримання громадянських прав і свобод (що Росія, пригадаємо, наприклад, про Азербайджан), що відкрито або через квазідержави-маріонетки окуповують території сусідніх держав (окрім Росії, Вірменія і Туреччина), і до якої входять політичні партії часом із протилежними поглядами. Цінності, що заявлені в статутних документах Ради Європи і до яких ми з вами продовжуємо закликати, трохи стерлися за більш ніж півстоліття існування організації, особливо втративши в ціні після закінчення Холодної війни. Два десятиріччя після краху СРСР перетворили ПАРЄ на організацію-рудимент з малозрозумілими її учасникам метою та функціями, і навіть з приходом Холодного миру цей орган доки так і не знайшов свого місця в новій Європейській політичній реальності, що виникла після російського вторгнення до Грузії 2008-го і до України 2014 року.
Сьогодні ПАРЄ — не більше ніж ще одна неефективна міжнародна організація, що не відповідає викликам, які стоять перед нею. Але разом із тим це одне з полів битв гібридної пропагандистської війни — принаймні, так на неї дивиться Росія. Як Україна залишається членом ООН, у якій країна-агресор Росія має статус постійного члена Ради Безпеки та володіє правом вето (не кажучи вже про її відмову виконувати ухвалу Міжнародного суду ООН), так і в інших міжнародних організаціях, Україна зобов’язана приймати виклик Росії. — Голос України повинен продовжувати звучати в світі, у тому числі і в ПАРЄ. Не кажучи вже про те, що без участі в роботі органів Ради Європи на євроінтеграційних прагненнях України можна буде поставити хрест. Із нашими недореформованими судами та поліцією з подальшою сповна реальною перспективою перетворення країни в європейського ізгоя, у ще одну Білорусь.
І ще одне питання до тих, хто каже про аморальність рішення Парламентської Асамблеї Ради Європи. Не упевнений, чи має право сьогоднішня Україна, в якій все менше громадян готові жертвувати хоч чимось заради захисту своєї власної (а не, як європейці, ради якоїсь далекої, на протилежній околиці Європи України) країни, в якій президентські, та й уже зараз сповна передбачені результати парламентських виборів демонструють перемогу охлократії та популізму, закликати до аргументів моралі. Чи маємо ми право докоряти керівництву Франції та Німеччини, коли наш власний президент зайнятий переважно організацією передвиборного туру Кварталу, коментуючи подію в ПАРЄ як блогер, що проспав до обіду — запізнився, байдуже, ніби з боку. Як не впевнений, що ми маємо право апелювати аргументами моралі, докоряючи європейцям у прагматизмі їхньої економічної політики щодо Кремля, якщо при цьому ми самі продовжуємо збільшувати товарообіг із Росією (лише за 2018 рік на 16,5%). Чи маємо ми право докоряти європейським політикам і ЗМІ за іноді проросійські вислови, якщо наші власні політики та ЗМІ в набагато більшій мірі працюють на користь Кремля. А іноді такі українські політики і самі переспівують російські голоси від імені України в Європі.
Минулі вибори поставили крапку в добі самомилування, що продовжувалася п’ять років, які ми називали гідністю. Та все ж, наскільки цинічними та прагматичними не були б європейські політики, наскільки інфантильним, непрофесійним не був би новообраний президент України, хто б у новообраному парламенті не представляв Україну в ПАРЄ, які ще рішення не ухвалювали б українські суди, яких ще неприємних сюрпризів ми не чекали б від майбутнього, давайте не перетворювати поразку в одній окремо взятій битві в програш у цілій війні. Адже сутність гібридної війни полягає в тому, що перемогти в ній Росія зможе, лише коли українці переможуть себе самі.






