…І ще раз про силу м’якого знаку

Сергій Грабовський

25 лютого, 12:47

У книзі «Самогубство» Віктор Суворов нищівно висміяв невігластво та квазіінтелектуальну самозакоханість «фюрера німецької нації» Адольфа Гітлера, зібравши для цього чимало його тверджень (але далеко не всі!), висловлених у бесідах і «нотаріально завірених» рейхсляйтером Мартином Борманом. Нісенітниці на вустах «вождя народів» Йосифа Сталіна ще ніким докупи не зібрані (деякі з них фігурують у книгах російського історика Марка Солоніна й інших дослідників, хоча матеріалу тут незміряно). А от нісенітниці Путіна ще не стали предметом чиєїсь професійної уваги. Хоча цей персонаж і в цьому сенсі є «Сталін і Гітлер в одному флаконі», як афористично висловився автор «Дня» московський професор Борис Соколов.

Для прикладу візьму тільки одне твердження з тієї частини інтерв’ю Путіна ТАСС, де йдеться про Україну. «Національний лідер» РФ стверджує, що у ХІ-ХІІІ столітті українці й росіяни не мали жодних мовних відмінностей, і лише внаслідок полонізації тієї частини українців, яка мешкала на підвладній Речі Посполитій території, десь так у XVI столітті, з’явилися перші мовні відмінності. Це твердження – повна нісенітниця. Якою була розмовна мова киян часів Русі, ми можемо дізнатися з графіті (написів) на стінах Святої Софії Київської, зроблених якраз в ХІ-ХІІІ століттях. Написи зроблені людьми достатньо освіченими, що знали т.зв. церковнослов’янську мову. І все ж староукраїнська розмовна мова пробивається крізь загальноруську письмову; бачимо у цих графіті кличний відмінок у звертаннях (Онуфріє, Пантелеймоне, Софіє), чоловічі імена в давальному відмінку з закінченнями на -ові, -еві (Василеві, Павлові, Борисові), чоловічі імена з закінченнями на -о (Дмитро, Марко, Михалько,), дієслова минулого часу з закінченнями на -в (ходив, писав, молив) тощо. Що ж стосується літературної мови, то візьмімо, наприклад, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (ХІ століття): «Не въ худѣ бо и невѣдомѣ земли владычьствоваша, нъ въ Руськѣ, яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли». І прочитаймо це речення так, як його читали в Києві давньоруської доби: «Не в худій бо і невідомій землі владичьствоваша, но в Руській, яже відома і слишима єсть всімі четирьмі конці землі». В інших землях держави Ярослава Мудрого ті чи ті слова цього тексту вимовляли дещо інакше, в тому не було нічого дивного – у 1968 році знаний український історик й археолог Михайло Брайчевський опублікував у книзі «Походження Русі» дві карти: розселення літописних племен і діалектів східнослов’янських мов станом на початок ХХ століття. Обидві карти ґрунтувалися не на підступних директивах австро-угорського генштабу, про який веде мову Путін як про винуватця відколу українців від «єдиного народу», а на працях провідних учених Російської Імператорської Академії Наук. Пам’ятаю як мене, тоді ще старшокласника, вразив збіг цих двох карт – у більшості випадків діалекти виросли на племінному ґрунті.

А тепер щодо сакраментального «польського впливу». Читаємо у літопису: «Кривичи, иже сѣдять на вѣрхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины, и на вѣрхъ Днѣпра, ихъ же и городъ есть Смолѣнескъ: туда бо сѣдять Кривичи. Таже сѣверо отъ нихъ, на Бѣлѣозерѣ, сѣдять Вѣсь, а на Ростовѣ озерѣ Меря, а на Клещинѣ озерѣ сѣдять Мѣря же: а по Оцѣ рѣцѣ, кде втечеть въ Волгу, языкъ свой Мурома, и Черемиси свой языкъ, и Мордва свой языкъ». Агов, а де ж на цих землях («исконно русских») місце для слов’янських предків росіян? Є таке місце. Але… Читаймо ще: «Радимичи бо и Вятичи отъ Ляховъ. Бяста бо два брата в Лясѣхъ, Радимъ, а другый Вятокъ, и пришедша сѣдоста, Радимъ на Съжю, и прозвашася Радимичи, а Вятко сѣде своимъ родомъ по Оцѣ, отъ него прозвашася Вятичи». Інакше кажучи, росіяни, за літописними даними, ведуть родовід від фіно-угорських племен і вихідців з польських земель…

І взагалі: хіба всі українські землі перебували у складі Речі Посполитої? Ні. Нинішня Буковина та Закарпаття під владою поляків і польським впливом не були; максимум, на що спромоглися польські можновладці, так це на набіги на буковинські землі та нав’язування нетривалого васалітету Молдовського князівства, куди входила Буковина. Проте 26 жовтня 1497-го року у лісі біля Чернівців 22-тисячне молдовське військо (у якому було чимало православних буковинців) завдало нищівної поразки 60-тисячному польському війську. На тому закінчилися спроби приєднати Буковину до Речі Посполитої. А народна мова переважної більшості населення краю була і є діалектом української…

Але давайте поглянемо: що саме дозволяє Путіну так настирно брехати? Не в останню чергу – мовленнєвий трюк. Визначний дослідник культури давньої Русі академік Дмитрій Лихачов пропонував у 1990-х запровадити в російську мову слово «русьский», «русьская», «русьское» для позначення реалій усієї історичної доби аж до Куликова поля. Це, наполягав він, необхідно для розрізняння Русі та Росії, оскільки йдеться про принципово різні феномени. З ним не погодилася офіційна наука: а як же тоді Росії приписувати собі українську та білоруську, а заодно й молдавську, естонську, латвійську, естонську та фінську історію (бо ж предки цих народів або прямо входили у склад давньоруської держави, або платили їй данину)? Не мало значення, що Лихачов, історик культури та філолог світового рівня, досконально знав свій предмет – політична доцільність виявилася понад усе. Що маємо в підсумку? Торжество путінізму навіть у текстах щирих противників путінського імперіалізму: «Древнерусское государство», «древнерусские книжники», «древнерусские курганы», «девнерусская людность»… Звичні формули, чи не так? Але, використовуючи ці терміни в російськомовних текстах, які за авторськими задумами спрямовані проти імперських амбіцій Росії, проти спроб привласнення понад тисячі років історії Русі, автори тим самим – усупереч власним намірам! – зайвий раз стверджують правомірність цих амбіцій. Зараз «русское государство», а колись було «древнерусское», від якого чи під польським впливом, чи внаслідок німецько-австрійських інтриг відбрунькувалася (і доволі пізно!) така собі Україна. А Білорусь – так узагалі невідомо, чи відбрунькувалася. Бо навіть патріотичні українські видання зазвичай пишуть: «Белоруссия», а не «Беларусь». Путін правий: усюди Росія!

І якщо рухатися далі, то Несторова «Повѣсть времяньныхъ лѣтъ» (якщо транскрибувати цю назву так, як вона читалася у стольному Києві, - вийде «Повість времяньних літ») оповідала, звідки пішла  «рускаӕ землѧ», інакше кажучи, «руська» або «руськая». А зведення законів княжої держави зветься не «Русская правда», а «Правда роусьска». У свою чергу, «князь Владимир» насправді так ніколи не звався – це «Володимѣръ» літописів, у київському тодішньому прочитанні – «Володимір» і «Володимир». І так далі, і таке інше.

І наостанок. Польський учений Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) писав: «Слід згадати про походження назви «Україна». Це звісно, ніяка не «окраїна» (такого слова в українські мові взагалі нема – є «околиця»), бо у 12-му столітті, коли є перша письмова згадка такої назви, поруч не було жодної держави, яка б могла назвати могутню ще імперію «окраїною». Натомість ймовірно, що назва «Україна» складається з двох слів «у» (тобто «в», «всередині») та «країна». Так позначалася метрополія, або етнічні землі русинів – господарів Київської Руси, без урахування підлеглих територій. Тобто Русь мінус підлеглі їй території дорівнює У-країна («внутрішні землі»). В німецькій мові теж існує подібний термін Inland (in- в, у, Land – земля, країна), що вживається на противагу Ausland (закордон)». Ось так. Але що до цього Путіну та його малоросійським ідейним холуям?