I знову про те, де закінчується російська демократія
Сумно, що «лінія Герцена-Сахарова» в культурі наших північно-східних сусідів, в тому числі й політичній, досі залишається на маргінесі
Виявляється, Винниченко помилявся: російська демократія закінчується не там, де починається українське питання. Вона (у надто багатьох випадках) закінчується там, де починається будь-яке національне питання. Принаймні, коли йдеться про народи, які жили на теренах колишньої Російської імперії. Сумно, але це так. І найостанніший за часом приклад цього явила знана і знакова російська публіцистка, письменниця та дослідниця Юлія Латиніна.
Майже вся програма Латиніної «Код доступу» на «Эхе Москвы» за 3 жовтня була присвячена новітній Карабаській війні. Комусь її аргументи та висновки видадуться вагомими, комусь — ні; та справа в іншому. Дошукуючись причин нинішньої кризи, Латиніна здійснила розлогий історичний екскурс, в якому дісталося на горіхи багатьом геополітичним потугам і політичним силам, а особливо — більшовикам. І от що, зокрема, вона заявила (цитую мовою оригіналу): «И вот хорошо известно, что большевики подписали Брестский мир, по которому отдали Германии треть населения европейской части России — 56 миллионов человек».
Справді, «хорошо известно». З курсу «історії КПРС». Це у ній писалося, що Ленін унаслідок зради Троцького змушений був погодитися на цей «похабний мир» з Німеччиною й Австро-Угорщиною, який потягнув за собою втрати величезної території, населеної десятками мільйонів людей. Але навіть у цьому курсі (якщо читати все, написане дрібним шрифтом) розшифровувалося, про які саме «російські території» йшлося: Естонію, Литву, Латвію, Польщу, три чверті Білорусі, Україну тощо. Власне Росію ці територіальні та людські втрати практично не зачіпали...
Іншими словами, більшовики «віддали» німцям незалежну УНР, чию міжнародну правосуб’єктність визнав у Бресті нарком Троцький від імені... більшовицького уряду (за що потім одержав прочухан від Леніна). «Віддали» незалежну Фінляндію. «Віддали» Естонію — її проголошено незалежною республікою 24 лютого 1918 року. «Віддала» Латвію (30 січня Латвійська національна рада проголосила в підпіллі, що Латвія «буде незалежною республікою», але оформити незалежність до кінця не встигла — завадили як більшовики, так і німці). «Віддали» Молдовську демократичну республіку (проголошена як автономна 15 грудня 1917 року, як повністю незалежна — 23 січня 1918 року). «Віддали» Крим — і так далі, і таке інше. От тільки Білорусь ще не оформила тоді свою політичну суб’єктність та була частиною Росії. А невдовзі Грузинська демократична республіка підписала 8 самостійних угод із державами Четверного союзу, зрештою, козачий Дон під проводом генерала Краснова став дибки (адже донці тоді не вважали себе росіянами) й оформив окрему домовленість із Німеччиною. То про що ж мова?
Схоже, мова про те, що націями, які були пригноблені Російською імперією і проголосили свою державність, ця імперія — вже під червоними прапорами та комуністичними гаслами — і надалі мала право розпоряджатися, «віддавати» чи «не віддавати» комусь. Так, під час переговорів у Бресті більшовики вже встигли окупувати частину території нових національних держав, повівши проти них типові колоніальні війни під гаслами «інтернаціоналізму», — проте чи варто доводити, що вважати правочинними діяння Леніна щодо «віддачі» окупованих територій і поцупленого на них майна для людини прогресивних поглядів, м’яко кажучи, не дуже коректно?
Утім, Латиніна разом із тим визнає, що у європейській частині колишньої імперії «были сформированные нации». А от Кавказ — то щось інше. «Кавказ еще со времен Российской империи был зоной недосформировавшихся государств. Это была зона чересполосицы. И эта попытка создать там национальные республики, она стразу консервировала те противоречия национальные, которые существовали в этот момент, и превращало это абсолютно в пороховую бочку... Вот эта абсолютно порочная практика создания на Кавказе маленьких национальных республик привела к тому, что, естественно, как только Советский Союз исчез, всё это взорвалось».
Пробачте, але ж Грузія як цілісна держава існувала з Х століття, коли не було ані Москви, ані Московського царства, тим більше, Російської імперії. А те, що певна часина грузинської інтелігенції станом на 1917 рік стала відчутно русифікованою — це прямий наслідок російської колоніальної політики. Ну, а державність Вірменії має ще давнішу історію. Хоча, звичайно, поряд із ними існували на Кавказі й недоформовані нації. Але, за великим рахунком, хіба росіяни були у 1917 році сформованою нацією? І хіба вони зараз стали нею?
Але головне навіть не в цьому. «Кавказькі республіки», як їх зве Латиніна, а насправді незалежні національні держави створювалися самі, а не були продуктом діяльності більшовиків. Останні лише окупували у 1920-21 роках Грузію, Вірменію й Азербайджан. До речі, на північному Кавказі в ті часи існувала Гірська республіка, теж допіру окрема від радянської Росії. І заявляти, що створення національних держав (та й автономних республік навіть у складі Росії) — це «абсолютно порочна практика», є яскравим свідченням суголосності логіки Латиніної з логікою російського імперіалізму — під якими прапорами він би не виступав. До речі, свого часу Латиніна щиро сумувала з приводу того, що Російська імперія надто слабко займалася русифікацією українців (читай — нищенням української культури разом із її достойниками), мовляв, Україна все одно стала б незалежною, але в ній панувала б російська мова та російська культура, що пішло б Україні лише на користь. Ага, якщо забути, що більшовизм — це теж породження російської культури, та ще ж якої — «Срібного віку»! І чорносотенство — також...
А загалом сумно, що «лінія Герцена-Сахарова» в російській культурі, в тому числі й політичній, досі залишається на маргінесі, й навіть серед послідовних наче опонентів режиму Путіна вочевидь замало тих, хто продовжує цю лінію.
