Iгри слабаків
Ми абсолютно справедливо не любимо олігархів, які намагаються щодня втручатися в наше життя за допомогою пролобійованих під себе законів, надутих тарифів і поділених між собою зомбоящиків.
Їхні бізнес-імперії стали символом ефективного ведення бізнесу, успіху та могутності.
Але чи так це насправді?
Що було б з кожним з них, з їхнім «успіхом» і «могутністю», якби з самого початку вони були на рівних з усіма іншими?
Чи витримали б їхні бізнес-моделі елементарну конкуренцію без тіньової приватизації та безрозмірного рефінансування Нацбанку, без доступу до бюджету та преференцій уряду, без закупівель у одного виконавця та монополізації всіх сфер економічної діяльності?
Наслідки такої «економічної свободи для обраних» очевидні: Україна перетворилася на країну неплатоспроможних споживачів і неконкурентоспроможних виробників. За підрахунками західних експертів, негативний економічний ефект від антиконкурентних дій олігархічного бізнесу щороку перевищує 500 мільярдів гривень і наближується до 20% ВВП нашої країни. Цей мінус з наших з вами кишень.
А тепер про політику.
Тут у багатьох ті самі цілі: монополія на владу — законодавчу, виконавчу, судову. І прийоми практично ті самі: штучне усунення конкуренції. Рецепти ну просто списані з приватизації 90-х, коли умови конкурсів прописувалися під конкретного покупця: рудий, зріст 185, поціновувач офшорів; або неголений, зріст 175, також поціновувач офшорів і т.п. Іншим можна було не турбуватися.
У політиці слабаки, не здатні конкурувати на рівних, за допомогою зомбування виборців штучно відсікають конкурентів, створюючи для себе тепличні умови.
Антиконкурентних технологій в українській політиці багато: огульна люстрація, яка обмежила права не за дії, а за перебування не в той час не в тому місці; технологія пріоритету для нових облич або технологія відсікання всіх, хто вже був.
Була ще круто замішана на «комплексі меншовартості» тема залучення до української влади ПТУшників з англійською мовою, іноземних графів Каліостро та «фахівців із західною освітою», отриманою в скаутських таборах. Усе це дозволяло залишити за бортом конкурентоспроможних, але незручних.
Навіть популярна теза — дорогу молоді — активно використовується для політичних маніпуляцій і має друге та третє дно. Вона не відкриває для талановитих і освічених соціальні ліфти, а лише дає можливість, штучно усунувши конкурентів, протягнути в політику спеціально сформовану групу, управляти якою зовсім не важко.
Ще трохи, і чергові вибори будуть розпочинатися з масованого вдовбування по всіх телеканалах стандартів якості: лише кирпаті брюнети, зріст від ... до ...; блондини, руді, в окулярах і з вусами — категорично неприйнятні.
Антиконкурентні технології, покликані протягнути до влади не кращих, але зручних, мають багато спільного — жодна з них не передбачає конкуренції знань, досвіду та стратегій вирішення ключових проблем країни, і всі вони реалізуються через монополізовані олігархами ЗМІ.
Результат недобросовісної конкуренції в політиці — втрачені роки і назавжди втрачені можливості для всієї країни і для кожного з нас.
Чи буває інакше? Так, кілька годин польоту в західному напрямку, — і кожен може в цьому переконатися.
Чи можемо ми щось змінити? Так, просто треба зрозуміти, що до монополії прагнуть лише слабаки.
Сильним для того, аби відчути свою силу і повірити в неї, необхідно не так вже й багато — залишити ілюзії та голосувати не за політику легких рецептів, а за політику реальних результатів.
Андрій СЕНЧЕНКО, лідер партії «Сила права»
