Iлюстрації на тему мобілізації
За радянських часів проблеми призову були важливі для компартії та суспільства, як збір урожаю. Тих, хто косив від «священного обов’язку» виловлювали у родичів, бабусь, коханок, скрізь, куди сягала рука гарнізонного патруля й міліція. За перепідготовку військовозобов’язаних старшого віку партквитками та кар’єрою відповідали директори заводів, районне й обласне начальство. Мілітаризм потребував суворості й постійного нагляду, які з роками набули крайньої форми залежності країни від власної військової машини. Вона й занапастила СРСР.
На жаль, розваливши тоталітарну систему комплектації армії живою силою, ми не замінили її новою, відповідною для часу та країни. Сьогодні за це доводиться розплачуватися.
• Сфера взаємодії армії з народом склалася з векторів, що виключають один одного. Підйом патріотичних почуттів уживається з дрімучою бюрократією, добровольчий рух — з корупцією, що завжди процвітала в закладах, де після 1918 року не змінювалася табличка з написом «Військкомат».
Нинішній сплеск дискусій і протестів з приводу мобілізації виник на ґрунті історичних протиріч. Механізм примусу старої державної машини спробував мобілізувати для відсічі агресії народ, що змінився. Що ж із цього вийшло?
• Слово «мобілізація» має два значення. Одне — підготовка армії та суспільства до війни. Друге — концентрація сил і волі задля досягнення мети. Нас цікавлять обидва сенси. Зрив мобілізації, незалежно від намірів та спонукань, завжди на руку противникові. Тут як не крути, як не перевертай антивоєнний контекст, все одно випливе колабораціонізм. Нещодавно в болгарських селах Одещини відбулися (думаю, не без допомоги народного депутата А. Кіссе) заходи «миролюбного характеру», щоб «дітей не брали на війну». Звичайно ж, жодна мати не хоче, щоб її син опинився в окопах. І жодна нормальна людина не віддасть перевагу війні перед миром. Але є питання концептуальне. Чому хвилю пацифізму треба піднімати в країні, що обороняється, а не в нападаючій? Хто б заперечував проти консолідованого звернення українських болгар до російських, що опинилися по різні лінії фронту. Їх могли б почути в Кремлі й на історичній батьківщині. Зробили б реальний крок на шляху до миру. Однак мала місце дія політичного характеру. Замість слів за реформування системи комплектації армії, людей закликали зривати мобілізацію. Коли почув прес-конференцію глави російського МЗС у Мюнхені, де він занепокоївся диспропорцією в національному складі ЗСУ, стали зрозумілі причини «болгарського повстання» проти мобілізації. На думку Лаврова, румунів та угорців призивають на службу більше, ніж українців, тому й захотілося додати до списку болгар. Опустимо зарубіжну мотивацію. Якби місцева влада брала участь у складанні планів підготовки кадрів для армії, ні політичних, ні етнічних проблем тут би не існувало. Біда в тому, що в середній ланці державного управління не бачать різниці між призовом до армії та мобілізацією країни. Як і всі форми державних дій, у нас вона наштовхнулася на корупцію, архаїку військової та державної думки. На разі немає якісних і кількісних оцінок людських та технічних ресурсів, і немає сформульованого армією запиту на військові професії. Контури майбутньої армії України лише окреслюються в тумані стратегічної невизначеності нового століття. Це добре і погано. Добре тому, що лише реальні бойові дії можуть дати відповідь про життєздатні доктрини, структуру й склад майбутніх ЗСУ. Погано, що робота робиться на ходу, під впливом великих загроз безпеці країни.
Не сумніваюся, що в найближчий рік-півтора складеться нова система мобілізаційної готовності. Хоча б тому, що старої вже немає. Військовим комісаріатам, як рудименту, час вже піти з життя. Що прийде на зміну — хай вирішують фахівці з військової реформи. Чи будуть це пункти вербування та набору, швейцарський ландштурм або трирівневий принцип комплектації німецького Бундесверу, стане зрозуміло пізніше. Зараз же важливо вирішити, як іти на службу фермерам, менеджерам, власникам бізнесу та багатьом іншим людям мирних професій, без яких не обійдуться поля, підприємства, компанії. Якщо призвати шеф-кухаря ресторану, то чи виживе ресторан? Як призвати годувальників родин, якщо не передбачені механізми забезпечення всіх, хто знаходиться на їхньому утриманні. Це найнагальніші виклики для керівництва країни. У новітній історії ми не воювали, а радянський досвід мобілізації не можна застосувати в суспільстві з інститутом (хай і дистрофічним) приватної власності.
• Багато моїх знайомих висловлюються зараз на користь грузинського досвіду фінансової компенсації за відмову від призову. Мовляв, все одно дають хабарі воєнкомам, то краще вже гроші направити до скарбниці. Думаю, тут є раціональне зерно, хоча система розділить суспільство на тих, хто оплачує незалежність гривньою та кров’ю. Хоча, все і так поділено і, зізнаємося, окрім добровольців, у нас воюють люди небагаті. Тому я б запровадив компенсацію. Тільки не у розмірі 2000 доларів, як було в Грузії, і в мирний час. Ризики для життя коштують дорожче, тому суми бажано збільшити в 10, або в 20 разів. Хай вони підуть на озброєння. І взагалі, якщо ми визнаємо гроші універсальним засобом платежів і компенсацій, чому орієнтуємося на минулий досвід безкоштовних рішень? На жаль, міцною є прихильність до випробуваних ходів і відпрацьованих політичних трюків.
• Нещодавно на очі потрапила фотографія секретаря РНБО Олександра Турчинова. Він у сучасній військовій формі, з новітнім автоматом у руках, екіпірований, як гість із майбутнього. Рішуче крокує в оточенні звичайних солдатів зі старенькими автоматами в руках. Ілюстрація до теми мобілізації з нашого далекого минулого, де генерали в розкішних ботфортах кроують із рекрутами в старих обмотках. Напевно, раніше ми б не надали значення соціальній проблемі, що пробивається крізь камуфляж мундирів. Але це також аспект мобілізації: соціальний і пропагандистський водночас.
• Наші підходи до мобілізації поки що зі старого часу. Вони не враховують усіх потенціалів країни, які можна використовувати для захисту. Поясню це підсумками мобілізаційних зусиль у Другій світовій війні. Найбільше валовий внутрішній продукт використовувався для перемоги в США. Найбільший показник армійського призову був у Великобританії -22% від усього населення. Мобілізацію у сфері науки з високою ефективністю провели ті самі США та Німеччина, пригадаємо один лише «Мангеттенський проект». У війні перемагають не одні поставлені під рушницю солдати, а сукупність зусиль народів та держави в усіх сферах людської діяльності. Адже війна випробовує не лише армію, але й усе суспільство, що живе в умовах підвищених ризиків, величезної напруги і великих незручностей. Для їх подолання і потрібна мобілізація в широкому контексті поняття.
