Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Історія одного «Голосу», який так і не зазвучав

4 серпня, 2021 - 12:05

29 липня 2021 року сміливо можна вважати кінцем політичного проєкту «Голос». Назвати його партією в мене язик не повернеться і я спробую пояснити чому.

Два роки тому, коли Святослав Вакарчук з однодумцями лише задумали створення нової політичної сили, мені зателефонував хтось з друзів, долучених до цієї ініціативи. Ми поговорили про політичну ситуацію в країні, про перспективи і власне про «Голос». Мене тоді запитали, що має статись, щоб я долучилась до цієї політичної сили чи хоча б проголосувала за неї на майбутніх парламентських виборах. Я відповіла, що для мене основним показником стане програма партії.

Згодом я отримала драфт програми і вже тоді зрозуміла, що нам точно не по дорозі. Адже «Голос» та його ідейні натхненники позиціонували партію як ліберальну політичну силу нового зразка, а програма їхня говорила зовсім про інше. Я читала і не знаходила відмінностей між програмою прогресивної молодої партії і десятками програм старих політичних сил, прочитаних мною раніше. Маю я такий ґандж, обов’язково вивчаю документи, перед тим, як приймати рішення. Це був звичайний популістичний набір голосних гасел «за все хороше проти всього поганого».

Ні, я звісно розумію, що програма в нас пишеться для більшості виборців, які скоріше поведуться на обіцянки високих соціальних виплат, низьких цін в магазинах і платіжках за комунальні послуги. Але мені чомусь видавалось, що молода політична сила, яка позиціонує себе близькою до лібералізму, має трохи інакше підходити  до цього документа. Значно краще було би виховувати якісно нового виборця, ніж підлаштовуватись під ту систему, яка сьогодні існує в Україні.

Проте, не лише програма була слабким місцем новоствореної партії.

Ще одним мінусом, як на мій обивательський погляд, було перше місце в списку партії Святослава Вакарчука. Він уже ходив в політику і ми пам’ятаємо, чим це завершилось. Всі розмови про те, що це було зроблено для збільшення впізнаваності бренду «Голос», сьогодні виглядають дещо недолуго. Сергій Притула зробив цю ж роботу з 33 місця, чим зарекомендував себе достатньо зрілим та грамотним політиком. Другий похід Вакарчука в Раду, передбачувано, завершився так само, як і перший. Але про це трохи далі.

І остання помилка при створенні партії, яка обумовила її швидке зникнення з політичного олімпу, це хаотичне формування команди і непродуманий підхід до підготовки партійних документів. Швидкість – не показник якості. Як говорить народна мудрість: «Що швидко робиться, то криве родиться». «Голос» від свого початку був збірною солянкою чудових, розумних, яскравих людей, які в багатьох випадках ідеологічно були дуже різними. А партія – це в першу чергу про ідеологію. А ще про внутрішньопартійну документацію, дисципліну і відкритість процесів.

І от тут варто згадати про Статут  «Голосу», який був написаний під лідера партії Святослава Вакарчука. Тобто ліберальна партія нового зразка насправді від свого початку була банальним лідерським проєктом, як би це не було прикро визнавати адекватній частині партійців та виборців. Не розумію, чому при розробці Статуту ніхто не подумав про те, що рано чи пізно цей документ використають проти тих, хто його писав. Власне, після зміни голови партії так і сталось.

Проблеми в партії розпочались після того, як Вакарчук вкотре вирішив піти з політики. І як не намагались нова очільниця Кіра Рудик і члени партії робити вигляд, що все добре, що проєкт розвивається, але «Голос» штормило все більше і більше.

Кілька місяців тому один з лідерів фракції «Голос» в парламенті Ярослав Железняк  став каталізатором скандалів в УКФ. Згодом він вибачився, але маховик було запущено. Зміни в УКФ стали незворотними і принесли лише негатив культурному сектору і країні загалом. Окрім того, цей випадок підняв на поверхню деякі не зовсім прозорі схеми партійців «Голосу».

Наступним дзвіночком стало голосування більшості членів фракції «Голос» в Київській міській раді за російський проєкт Меморіалу Бабин Яр, проти якого виступає патріотична громадськість всієї країни.

А згодом все покотилось як сніжний ком. Фактично партія була захоплена її головою, яка на всі ключові посади призначила вірних собі людей. Партійні осередки перетворились на «потьомкінські села», які не мають жодних повноважень і не впливають на ухвалення рішень. «Голос» покинув Сергій Притула, спікери партії один за одним говорили про те, що в «Голосі» відбуваються нездорові процеси, а  фракція у Верховній Раді загрузла у внутрішньопартійних розбірках.  А Кіра Рудик і її команда вперто продовжували гнути свою лінію і робити вигляд, що нічого не відбувається і вони все тримають під контролем.

Все це вилилось в те, що 29 липня 2021 року стався великий вихід членів з партії «Голос». І можна скільки завгодно говорити, що це не кінець, але це саме він і є.

Історія вийшла дуже некрасивою, але повчальною. Якщо в подальшому при створенні партій будуть враховувати ті помилки, яких наробили в «Голосі», то ми можемо колись отримати якісно нову політичну силу.

А варто лишень відійти від формату партій лідерського типу, не прописувати документи не під вождя і об’єднуватись не навколо короткострокового інтересу, а навколо ідеології.

Олена Сінченко, ГО «Асоціація Політичних Наук»

Новини партнерів