Камо грядеши, Білорусь?
Ось вже п’ятий день тривають акції протесту у сусідній нам Білорусі. Спілкування із друзями та знайомими на початку тижня демонструвало, що чимало з них хоч і були солідарними із протестувальниками, однак не до кінця вірили їхньому потенціалу організувати рух, який цілеспрямовано відстоював би якусь конкретну платформу. Більше того, після появи інформації про те, що опозиційна до Лукашенка кандидатка – реальний конкурент «бацьки» на виборах – виступила у відеозверненні за те, щоб люди з вулиць повернулась додому, складалось враження, що вкотре в Білорусі була розіграна «стара добра» карта «керованої опозиції», яка, відігравши свою технічну роль в бюлетені, дозволивши трохи «випустити пару» опозиційно налаштованим білорусам та продемонструвавши країнам Заходу «демократичність» виборчого процесів в Республіці Білорусь, могла спокійно знову спочити на лаврах.
Однак, по-перше, багатьом у цій історії впав в очі дещо стривожений вигляд опозиціонерки на відео, що наводило на сумніви про те, що це її щира думка, а не сказана під тиском білоруських силовиків в кабінеті голови ЦВК (і це не кажучи вже про чи не «фейкову» новину, опубліковану, як і вищезгадане відео, на провладному білоруському телеграм-каналі «Жовті сливи», щодо того, що, мовляв, Тихановська дала свідчення на членів свого штабу, які, начебто готували на неї замах).
По-друге, білоруських активістів настільки обурив той факт багатотисячних арештів мітингарів, їхнього «пакування» в автозаки, і навіть смерть в одному з них хлопця, який, як виявилося, навіть не брав участі в акціях протесту, а просто проходив повз в центрі Гомеля, що мітинги не лише сколихнулися новою хвилею, але й тепер набули не стільки політичного (чи навіть виклично аполітичного), як громадянського характеру.
Це вже не відстоювання перемоги Тихановської на виборах. Навіть якщо вона дійсно опозиціонер, а не маріонетка «бацьки» чи навіть Москви, як допускають деякі експерти. Це навіть не стільки відстоювання проведення демократичних виборів як таких. Це боротьба за те, щоб просто бути громадянином, який сповна користується своїми правами: на вільний вибір та можливість бути обраним, на свободу слова, на свободу пересування, на гарантії власної безпеки та презумпцію невинуватості, на справедливий суд тощо. Громадянина, який може вийти на мирний протест, і не боятися, що він буде жорстоко побитий на вичищеній до глянцу білоруській вулиці чи помре спекотного літнього вечора у вщент забитому заарештованими людьми автобусі. На право бути почутим зі сторони представників влади. Навіть якщо думка не співпадає із офіційною позицією керівника держави. А не лише чути зі ЗМІ в односторонньому порядку про успіхи «першого і єдиного» білоруського президента та його команди у всіх, які тільки можуть існувати, сферах державного життя: починаючи від промисловості, сільського господарства, збройних сил і закінчуючи відкриттям нових дитячих садочків, шкіл, будинків культури. І це все – ти ба – завдяки одній людині та її найближчому оточенню!
І справді, найпрекрасніше у цьому всьому те, що в Білорусі, як і в Україні на рубежі 2013–2014 рр., люди виходять на вулиці міст, містечок та сіл насамперед не стільки заради політичних рішень. Вони виходять заради уможливлення своїх законних громадянських прав. За свою можливість бути людиною, яку не принижує державний апарат, а вона сама є його господарем, адже він фінансується зі сплачених нею податків. І повинен діяти із врахуванням прийнятих у цивілізованому світі початку XXI століття норм та практик. Водночас цей прекрасний момент є дещо й тривожним – на разі, як виглядає, гасла акцій протесту у «сябрів» поки що спрямовані не стільки «за щось», як усе ж «проти». З одного боку, на даній стадії це уможливлює мобілізації якомога більшого протестного ресурсу, адже за 26 років президентства «бацьки» цих «проти» накопичилось вдосталь багато, при чому у різних середовищах білоруського суспільства. Однак рано чи пізно настане момент, коли потрібно буде перейти на платформу «за», і ось тоді це може стати лакмусовим папірцем спроможності білорусів на вироблення справді опозиційної до Лукашенка сили, яка не лише все заперечує, але пропонує щось своє, конструктивне та перспективне. А головно – щоб було життєздатне. І це потрібно зробити якнайшвидше, адже, допустимо, вдасться вибороти проведення перевиборів на нових, справедливих умовах, і справді виграє достойний кандидат, якого визнає весь світ – з якою програмою він розпочне свій державницький шлях? І чи готовою буде публіка підтримати його у труднощах, які точно виникнуть, адже будувати новий фундамент на старому «вицвілому» не так вже просто. І чи взагалі через деякий час білоруси просто не розчаруються у відсутності справжнього лідера та, мовляв, конструктиву, у своїх діях? Та й зрештою, хто ж точно може стати цим лідером, який справді здатний повести за собою білорусів без жодних вагань і сумнівів щодо нього зі сторони суспільства. Цих «і чи?» та «хто?» зараз дуже багато. Як і питання, чого чекати від Росії в таких умовах? І як вплинуть і чи взагалі вплинуть події в Білорусі на існування та діяльність у форматі Тристоронньої контактної групи з Росією, Україною і за посередництва ОБСЄ, тим паче, що в її рамках 18 серпня вперше від України мав би бути задіяним Леонід Кравчук.
«І чи?» залишається ще багато. А зараз поки що бачимо, як білоруська тематика знову стає популярною у світі, а «Погонь» і «біло-червоний» стяг все частіше і частіше з’являється не тільки в опозиційних білоруських колах всередині та ззовні держави, а навіть на центральних площах європейських міст, і навіть у Вашингтоні. Головне, щоб на цьому не обмежилося. І щоб усе це не було дарма. «Камо грядеши, Білорусь»?
