Коли насправді настав кінець СРСР?

Сергій Грабовський

08 грудня, 12:02

Регулярно 8 грудня, у день підписання Біловезьких угод, що поставили велику крапку на тривалому існуванні Радянського Союзу, підіймаються хвилі (і не тільки в Росії) ремствувань – яку велику державу знищили! хто їм дозволяв! СРСР іще б існував і процвітав! убивці народного щастя! – і так далі, і таке інше. Проте, видається, все це не відповідає дійсності. Насправді Радянський Союз уже давно був мертвий, і тільки окремі його органи більш-менш вдало імітували життєдіяльність нормальної держави. Горбачов і його команда спробували було реанімувати СРСР, щось начебто ожило, проте невдовзі Союз почав (у 1990-91 роках) перетворюватися на небезпечного зомбі, вбиваючи тисячі людей у «гарячих точках», і Біловезькі угоди вчасно поклали край діям цього «живого мерця».

Подальші події – то інша історія, варта окремого розгляду. Тут же я хочу на фактах довести справедливість заявленої тези про смерть СРСР за десять із гаком років до Біловежжя. Отже: у січні 1980 року на секретаріаті ЦК КПРС (ясна річ, без публікацій у пресі) обговорювалося питання «Про розкрадання на транспорті». Три місяці працювала комісія ЦК КПРС під головуванням секретаря ЦК Івана Капітонова. І ось що вона доповіла на секретаріаті. За два роки кількість крадіжок на транспорті зросла вдвічі, вартість украденого – учетверо. 40% злодіїв – залізничники, 60% злодіїв – працівники водного транспорту (про автотранспорт не говорилося, комісія його стан не вивчала, а там гарантовано творилися «веселі» речі). Щороку від дев’яти до одинадцяти тисяч автомобілів накопичувалося у Бресті (головна перевалочна станція на залізниці), оскільки їх неможливо передавати у майже розібраному вигляді іноземцям, що їх купили. 25% тракторів та сільськогосподарських машин приходять до внутрішніх споживачів розукомплектованими. 30% автомобілів «Жигулі» повернули на ВАЗ, бо до споживачів вони прийшли наполовину розібраними. І так далі.

Чому ж так відбувалося? Комісія встановила, що на 14 млрд. рублів вантажів щодня перебували без охорони; та й там, де охорона начебто існувала (69000 «багнетів»), вона складалася з пенсіонерів й інвалідів, що працювали за 80-90 рублів на місяць. Отож завадити групам крадіїв, нерідко озброєним, вони не могли. Тому не дивно, що крали на багато мільярдів рублів за рік; при цьому м’яса крали у 7 разів більше, ніж два роки тому, риби у 5 разів більше (точні цифри вартості вкраденого комісія не навела). Заступник міністра внутрішніх справ СРСР доповів, що у 1970 році зловили 4000 злодіїв на залізниці, а в 1979 році – вже 11000. Але ж це тільки тих, кого впіймали, а скільки було тих, хто залишився не впійманим? Адже вантажні поїзди по три доби стояли на коліях без жодного нагляду, навіть машиністи йшли геть…

Міністр транспорту просив ще 40000 «багнетів» на охорону залізниць. Не дали. А коли секретар ЦК Борис Пономарьов, один із партійних ідеологів, у якому ще буяла комінтернівська закваска, закликав «мобілізувати маси для боротьби з цим неподобством», серед присутніх на секретаріаті міністрів і високопоставлених партапаратників почулося саркастичне: «Ну, якщо маси мобілізуємо, тоді всі поїзди будуть приходити зовсім порожніми!»

Ось так. Чи можлива така ситуація в «живій» державі? Як на мене, ні. Бо ж тут маємо те, що маємо: номінальні громадяни СРСР (насправді – підданці «червоної імперії») вели посутньо диверсійну «війну на рейках» і «війну на воді» проти власності держави, громадянами якої вони рахувалися, ба більше – проти інститутів цієї держави. Війну, слід сказати, вельми успішну. А вище державне керівництво нічого не могло цьому протиставити. А разом із цим усім радянські газети всіх рівнів публікували силу-силенну фактів щодо обкрадання як держави, такі пересічних громадян у всій системі торгівлі, обслуговування, охорони здоров’я, і того ж залізничного транспорту…

А паралельно з цим у 1979 році за даними ЦК КПРС мали місце 300 «врахованих відмов від роботи» (тобто страйків, а скільки неврахованих?), в яких брали участь понад дев’ять тисяч осіб. Небагато? Як сказати, бо ж ці люди мали сміливість відкрито йти проти «рідної» держави, оскільки не вважали її ані рідною, ані хоча би чесною. Не випадково у цілому ряді випадків страйкарі свідомо ставили виробництво перед катастрофою. Так, на заводі «Сєверонікель» три дні робітники не виймали метал із електролізних ванн – хто знайомий із відповідними технологіями, зрозуміє наслідки. Але страйкувала, справді, незначна меншість робітничого класу. Більшість же зосередилася на поліпшенні свого добробуту за рахунок приписок і крадіжок державного майна (таких крадіїв у партійних газетах чемно називали «несунами» та закликали нещадно боротися з ними).

І за всіх цих обставин СРСР у грудні 1979 року вліз в Афганістан, хоча жодні життєві інтереси «великої держави» цього не вимагали, а от рефлекторне смикання певних органів державного трупу не виключало таких діянь, що мало наслідками масові смерті як населення окупованої держави, так і вояків-окупантів – і в ім’я чого? А хтось донині сумує за цією тоді вже мертвою державою, співаючи їй осанну…