Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Григорій Сковорода, український просвітитель-гуманіст, філософ, поет і педагог

То коли все ж таки народилася Україна?

У 1989—1991 роках ішлося про відродження держави і наповнення її форми реальним змістом
23 серпня, 2019 - 12:59

Якщо за часів президентства Леоніда Кучми з усіх усюдів лунало про «нашу молоду державу», що витісняло з масової свідомості будь-які згадки про Українську Народну Республіку, Українську державу 1918 року, Західно-Українську Народну Республіку, ба, навіть про достатньо автономну УСРР часів українізації, не кажучи про більш давні форми українського державного буття, якщо за часів президентства Януковича в цілій низці впливових проурядових газет писалося буквально синім по білому: «Нашій країні — 20 років», то після Революції Гідності різноманітні ура-патріоти загаласували: «модерна українська нація народилася на Майдані!». А дехто пішов іще далі — заявив, що реальна незалежність України починається у 2014-му, бо до того була лише формальна незалежність, а справжньої держави не існувало...

Цікава картина: виходило, що поява українців зсувалася аж на кінець ХХ століття, або й на початок століття ХХІ-го (бо такий галас розпочався було й у 2004-му, але швидко стих...). Але якщо українська нація до останнього часу не існувала, хто ж тоді проголосив у 1917-му автономію, а у 1918-му незалежність УНР? Хто будував Українську державу у 1918-му? Хто зірвав плани Кремля легко провести через Україну Червону армію до Західної Європи? Хто змусив більшовиків спершу визнати незалежність України, після цього створити номінально незалежну УСРР, а потім розгорнути синхронно з НЕПом і спираючись на нього українізацію? Хто наприкінці 1942-го, коли Вермахт стояв під Сталінградом і Грозним, змусив «найкращого друга фізкультурників» не з доброї волі знову звернутися до роздмухування «українського червоного націоналізму», а наступного року надати значно ширші (бодай допіру і номінальні) права Радянській Україні? Зрештою, хто під час перебудови активно розвалював СРСР, а в 1991 році домігся відновлення незалежної України? І як «лише формально незалежна держава» змогла у середині 1990-х нейтралізувати російську «п’яту колону» в Криму та зірвати розроблені у Кремлі плани анексії півострова?

Сьогодні, втім, ми маємо не менш цікаві речі. Вже відлунало кілька концертів під назвою «З днем народження, Україно!», а ще кілька з них заплановані на 24 серпня.  Наймасштабніше телешоу з такою назвою покаже канал «Україна», а вітальні білборди та плакати «З днем народження...» вже довелося бачити в кількох місцях Києва. Ймовірно, ця парадигма — мовляв, Україна народилася у 1991 році, — стане офіційною чи напівофіційною для нової влади, як свого часу для режиму Януковича. Хоча, здається, все ж «у Зеленського» є не лише заповзяті «совки», а й достатньо освічені люди, що здатні оцінити важливість тяглості національних і державницьких традицій.

 А загалом одним із головних соціально-ідеологічних підґрунть такого підходу до «народження» Української держави та української нації є доволі витончений міф про спільну тисячолітню історію України та Росії, яка роз’єдналася чи то в ХІХ, чи то у ХХ, чи то навіть у ХХІ столітті. Зазвичай ідеться про вписаність українців у загальноросійську історію ще за давньої Русі (Ancient Russia, як пишуть західні дослідники; «древнерусская история», як пишуть на північний схід від Хутора Михайлівського). Навіть такий проникливий і наче вільний від забобонів історик та соціолог, як Арнольд Джозеф Тойнбі в перші десятиліття минулого століття віддав належне цьому міфові, закликаючи не допустити виділення українців як окремої нації з російського етносу, тому що, мовляв, у цьому разі Росія перестане бути сильною світовою державою (наче імперська місія — це запорука щастя й прогресу російського народу та всіх навколишніх народів...). Постійному відживленню цього міфу сприяють численні кафедри та центри славістики в західних університетах, які здебільшого некритично кладуть в основу свого розуміння історичних процесів на схід від Сяну й Західного Бугу оту саму «звичайну схему «руської» історії», про яку писав іще Михайло Грушевський і яка є фальшивою у своїй основі.

Навіть радянська історична наука в цьому плані була прогресивнішою і менш заміфологізованою, оскільки відносила процес початку формування українського, російського та білоруського етносів на основі «єдиної давньоруської народності» десь на XIV—XV століття. Ба більше: про державу Богдана Хмельницького й «українську радянську соціалістичну державу» теж дозволялося говорити (час появи останньої відносили на кінець 1917-го, хоча насправді має йтися про початок 1919-го...). А от сучасна російська історіографія та історична публіцистика інакше описують минуле, і їхнім впливом на політичний клас України нехтувати, як бачимо, не випадає.

Відтак, як на мене, не випадає заспокоюватися доти, допоки парадигми «нашої молодої держави», «дня народження України 24 серпня», тим більше, «народження модерної нації на Майдані» врешті-решт не зміняться більш науково адекватними та політично зрілими засадами бачення української історії та сьогодення. Адже в 1989—1991 роках ішлося про відродження держави і наповнення її форми (адже юридично Україна була, між іншим, в числі співзасновників ООН) реальним змістом, а вслід за тим — про відродження органічних форм національного розвитку та про сам цей розвиток в умовах сучасного світу з його жорсткою конкуренцією кількох проектів глобалізації. З усіх чинних на сьогодні мас-медіа «День», видається, докладає найбільше зусиль у цьому плані — але вкрай потрібна потужна підтримка інших ЗМІ, структур громадянського суспільства й наукової спільноти. «Може, найважливішим із наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе», — писав у 1954 році визначний український мислитель і поет Євген Маланюк. Що ж, завдання залишається актуальним — адже саме таке пізнання дає зброю, щоб подолати самопринизливу малоросійську парадигму «нашої молодої держави» та відновити у масовій свідомості та політичному житті самоповагу й історичну правду.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ