Кремль висуває нові ультиматуми Заходу
Здається, зі сталінських часів на адресу Заходу офіційні речники Москви не виголошувала нічого схожого – ані за змістом, ані за стилістикою. Ба більше: навіть сумнозвісний В’ячеслав Молотов, alter ego «вождя народів» і нарком закордонних справ, був дещо стриманішим. Хіба що наступник Молотова Андрій Вишинський, перекинутий Сталіним із посади прокурора СРСР і «генератора» московських процесів 1936-38 років на відносини з закордоном, був настільки ж брутально-хамським щодо західних партнерів. За що й одержав у 1949 році посаду міністра закордонних справ, а у 1953 році – постійного представника СРСР при ООН. Цей персонаж збагатив лексикон дипломатії такими словесами, які він уживав у виступах з трибуни ООН: «прожженные жулики, мерзкие твари, проходимцы, бандиты, наглецы, презренные авантюристы». Він міг сказати, вказуючи пальцем на опонента-дипломата чи урядовця: «Вот он, поджигатель войны! Гнусный клеветник! Грубый фальсификатор! Сумасшедший!» Пропозиції ж Заходу він нерідко характеризував так: «Базарные сплетни и вранье! Несусветный вздор! Ничтожны и фальшивы предложения, идущие из атлантического лагеря!» І от наразі з’явився гідний наступник Вишинського – заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков, який прибув на російсько-американські переговори щодо т.зв. «гарантій безпеки» до Женеви.
Приїхавши туди, 9 січня в інтерв’ю ТАСС Рябков безапеляційно заявив: «Даже неспециалисту понятно, что требовать от России уступок в ситуации, когда именно НАТО на протяжении всех последних десятилетий стремится, что называется, "оттеснить" нашу страну и перевести ее если не на роль подчиненного, то в любом случае на вторые роли в европейской и международной политике, причем сделать это с нанесением прямого ущерба нашей безопасности, больше не получится». Чи потрібно це коментувати? Виявляється, не внутрішня і зовнішня політика Кремля, не провальний стан економіки (коли навіть нафтогазова сфера, на якій тримається Росія як «бензоколонка Європи», перебуває у кризі), не масова втеча з держави більш-менш освіченої молодої публіки, а зловмисні підступи НАТО – причина всіх лих! А щоб цих лих не було, Захід має на односторонній основі відмовитися від розширення НАТО і ліквідувати вже створену військову інфраструктуру на теренах колишнього «соцтабору», тобто колишніх сателітів СРСР: «Так что НАТО надо собирать манатки и отправляться на рубежи 1997 года». Чим не реінкарнація духу та стилю Вишинського?
А для тих, хто, можливо, вважає формулу «собирать манатки» невдалим жартом, Рябков роз’яснив: «Я хотел бы прежде всего услышать в ходе предстоящих контактов что-то более внятное по нерасширению НАТО, отзыву решения бухарестского саммита 2008 года, по недопустимости для США и натовских стран продолжать геополитическое освоение, по сути дела, всего пространства, подконтрольного этой группе государств, к западу, северо-западу, юго-западу от наших границ. И это главное для нас, а совершенно не те аспекты, на которых сейчас фокусируется американская сторона». Іншими словами, Байден і Блінкен шикуйтесь! Струнко! Кроком руш виконувати наші забаганки, а ваші побоювання та перестороги нас не цікавлять. При цьому домовленості РФ зі США та НАТО щодо «гарантій безпеки» Росії повинні мати юридичний характер, а труднощі ратифікації угод всередині Альянсу Кремль не цікавлять: «Пусть они решают свои проблемы с ратификацией, с процедурами предоставления нам необходимых гарантий как они хотят. Но без этого просто не обойдется». Іншими словами, Москва не вважає держави-члени НАТО суверенними, для неї вони – якесь «географічне непорозуміння», і розмовляти з ними немає потреби. Досить висловити ультиматум (точніше, низку ультиматумів) американцям – і все.
Щодо України, то США мають гарантувати (на рівні міжнародних угод) відмову розташовувати там «ударные вооружения». Що вкладається в це поняття? Схоже, все те, що заважатиме Росії завоювати Українську державу. І, звісно, такі саме гарантії (з відповідними угодами), що Україна ніколи не буде членом Північноатлантичного Альянсу. А на додачу російська сторона не планує торкатися ситуації в Казахстані і не вважає, що залучення сил ОДКБ потребує додаткових пояснень. Крапка.
Що ж, принаймні, чесно, чи не так? Хтось може сказати – блеф, залякування, за цими словесами нічого реального немає, ніякого плану практичних дій. Чи так це? Є сумніви… Згадаймо, що Сталін призначив Вишинського міністром закордонних справ у час різкого загострення «холодної війни» і напередодні початку війни в Кореї. А ще Сталін, схоже, планував ядерний удар по США, наказавши розгорнути сто нових бомбардувальних дивізій та освоїти польоти з розташованих на кризі Північного Льодовитого океану аеродромів – інакше долетіти до Штатів маси радянських бомбардувальників не могли. Втім, сталінське оточення куди реальніше оцінювало ситуацію і не збиралося бути об’єктами американських ядерних ударів. І Сталіна дуже вчасно не стало… Не знаю, чи знайдуться у путінському оточенні тверезі та рішучі люди, здатні зупинити «національного лідера», який, видається, всерйоз вважає себе ледь не всемогутнім політиком першої чверті ХХІ століття і готовий у разі чого гучно «грюкнути дверима», перетворивши опонентів на радіоактивний пил. Фантастика? На жаль, видається, що ні. Тоталітарні режими (а путінізм на очах світу вочевидь перетворився з жорсткого авторитаризму на відвертий тоталітаризм) мають свою логіку. Знана дослідниця тоталітаризму Ханна Арендт свого часу зауважила, що у Третьому Рейху неодноразово поїзди з поповненням для фронту стояли й перечікували інші потяги, які везли євреїв до таборів смерті – це було для Гітлера важливішим за виграш війни. А що є важливішим за все для Путіна? Точно сказати важко, та зрозуміло, що будь-які поступки йому лише посилюють його самозакоханість й агресивність.
