Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Куди пливе і куди плистиме Україна?

Нотатки з приводу соціально-гуманітарної політики
15 січня, 2020 - 11:28

Запитання: «Куди плистиме Україна?» — зовсім не риторичне. Адже в Україні в соціально-гуманітарній політиці влади тільки з 2014 року почали реально враховуватися, і то не повною мірою, чинники впливу радянської тоталітарної системи на декілька поколінь українців. Що ж стосується впливів російсько-московського колоніалізму та неоколоніалізму, прямих й опосередкованих, то вони враховуються ще менше. Адже замало знести пам’ятники Леніну, перейменувати названі на честь найбільш одіозних діячів минулого вулиці та площі і встановити квоти на українську мову на радіо і телебаченні. Потрібна справді змістовна українізація, яка включатиме передусім культурні, а також економічні, організаційні та політичні акції.

На додачу до сказаного, Україна живе і невідомо скільки ще житиме в стані «гібридної війни» з агресивною неоколоніальною імперією — Росією. Від цього нікуди подітися — в географічному плані РФ була і буде розташована поруч з Українською державою, а за ментальністю більшість населення Росії налаштована антидемократично. Будь-які намагання «примирення» з Росією, до радикальної зміни політичного режиму та масових настроїв у цій державі (якщо такі зміни взагалі можливі), матимуть наслідком негативні і дуже негативні процеси в соціально-політичному й культурному житті України.

Подолання наслідків імпортованого в Україну з Росії тоталітаризму (адже більшовизм — це явище російської політики та культури, ба більше — «срібної доби» цієї культури, натомість український і кримськотатарський націонал-комунізм 1920-х — початку 1930-х років мають іншу природу, модернізаційну й антиколоніальну) та колоніального панування «соціалістичної імперії» (як її щиро звав у своєму колі не хто інший, як Горбачов) неможливі за допомогою модної нині «м’якої сили», тут потрібна політика «культурної гегемонії». До речі, «м’яка сила» у виконанні минулої адміністрації США на теренах «третього світу» повністю провалилася, що мало б змусити замислитися прихильників її застосування в Україні, та ще й за умов «гібридної війни». А от послідовно проведена «культурна гегемонія» дала можливість цілій низці постколоніальних держав вийти на нові щаблі розвитку. Власне, така політика забезпечила постання і виживання Держави Ізраїль з її штучно відродженою, власне, вдруге народженою у модерному варіанті мовою — івритом — і новоствореними мистецькими напрямами, які дозволили досягнути цілісності національної культури.

Але маємо й серйозну проблему: прагнення до Об’єднаної Європи та запровадження європейських норм у соціально-гуманітарній сфері на даному етапі об’єктивно входять у певну суперечність із реальними потребами подолання спадщини колоніалізму та тоталітаризму, з необхідністю перемоги у «гібридній війні» на гуманітарно-культурному фронті. Виникають справжні соціально-практичні антиномії, які можуть викликати масштабні соціальні збурення, більш чи менш гострі. Вихід, очевидно, полягає в тому, щоб на 10—15 років свідомо відкласти вступ України до ЄС (але не до НАТО) з метою виконати «домашнє завдання», передусім із деколонізації.

У цей перехідний період Україна мусить не завжди зважати на рекомендації авторитетних європейських інституцій у соціально-гуманітарній сфері, натомість наполегливо пояснюючи західним партнерам, що у випадку «запізнілого націєтворення» і «запізнілої деколонізації» норми, які ефективні для розвинених держав, не сприятимуть розвитку України, ба більше — вони її руйнуватимуть. А це означає, що потрібні будуть, зокрема, потужні державні програми з фінансування виробництва кінофільмів і телесеріалів, написання та друку книг і брошур науково-популярного жанру, підтримки художньої творчості тощо.

Разом із тим ще довго об’єктивно затребуваними будуть акції з відсічі «інформаційному імперіалізму» та фальсифікації історії (під вивіскою «захисту від переписування історичних істин», ясна річ, радянських) з боку Москви. Проте головне, якщо коротко, — в Україні має бути ліквідоване всевладдя олігархів й олігархічні мас-медіа. Як це зробити реально — проблема проблем, але без цього перетворити країну на «нормальну» (за всієї умовності такого означення), ба більше — втримати її незалежність навряд чи вдасться.

Газета: 
Новини партнерів