«Ленін завжди живий»: фантасмагоричні сюжети «Новой газеты»
До чергової річниці від народження В.І. Ульянова-Леніна флагман російської ліберальної преси «Новая газета» опублікувала статтю «Вековая тайна вождя. Архивные материалы по делу Ленина». У цій статті в сенсаційній тональності подані архівні матеріали, які засвідчують: дід «вождя світового пролетаріату» по материнській лінії Олександр Бланк був хрещеним юдеєм і при народженні отримав ім’я Ізраїль. Згадано там і про те, що дружина Бланка Анна Гросшопф мала шведсько-німецьке походження, а серед предків «великого Ілліча» по батьківській лінії були хрещені калмики.
Насправді жодної сенсації у всьому цьому немає. Ці документи були знайомі ще письменниці Марієтті Шагінян, яка у 1930-х з санкції політбюро ЦК ВКП(б) працювала над художніми творами про сім’ю Ульянових; про шведсько-німецьку генеалогічну лінію їй дозволили розповісти, за згадку про калмицькі корені її добряче «пропісочили» у 1938-му, а від єврейської лінії «проскочила» якимось дивом лише одна-єдина згадка про дівоче прізвище матері Володі Ульянова. Все інше було суворо заборонено навіть згадувати, але вірно стверджує німецька приказка: «Was wissen zwei, wisst Schwein», - що в перекладі звучить так: «Що знають двоє, те знає і свиня». Тому в радянські часи ця «таємниця» була добре відома всім, хто хотів її знати, а під час перебудови документи якимось чином «утекли» з архівів без санкції політбюро ЦК КПСС та неодноразово публікувалися в багатьох виданнях.
Але мова не про те, а про російських «системних лібералів» і їхній провідний друкований орган, який досі дехто в Україні вважає високопрофесійним.
Починається стаття з короткого вступного слова Дмитрія Муратова, який до листопада 2017 року був головним редактором «Новой», де той розповідає про своє знайомство з компартійним працівником Іваном Китаєвим, який у 1990-му був директором архіву ЦК КПРС і донині, виявляється, тримав у себе фотокопії документів про походження Леніна (в ЦК, ясна річ, були найкращі фотографи…). А тепер Китаєв написав статтю і надумав опублікувати ці фотокопії в «Новой газете», а тому зателефонував своєму землякові Муратову. Й ось як вони поговорили:
«Не томите, прошу я Ивана Никифоровича. Что там было? Ну хоть в двух словах.
— Ленин – еврей.
— И что?
— Он был великий интернационалист.
Иван Никифорович передал фотокопии этих сакральных бумаг редакции со своей, на пишущей машинке набранной, короткой статьей.
Мы печатаем и документы, и текст И.Н. Китаева.
А я все думаю: со времен Сталина и до середины 80-х политика государственного антисемитизма скосила жизни и судьбы тысяч людей, а основатель этого государства, чьим именем боролись с «безродными космополитами», сам им был по маминой линии.
С днем рождения товарища Бланка, господа коммунисты».
Те, що інтелектуальний рівень колишнього високопоставленого працівника ЦК КПРС є, м’яко кажучи, не надто високим, навряд чи повинно дивувати. Але те, що багаторічний головний редактор флагмана ліберальної преси РФ не знає елементарних речей і мислить в унісон із російськими чорносотенцями (невже для того, щоби бути інтернаціоналістом, слід мати єврейське коріння?), це все ж, як на мене, виходить за межі пристойності.
Навіть за божевільними нацистськими Нюрнберзькими расовими законами Володимир Ульянов-Ленін євреєм аж ніяк не був. Він, якби жив у гітлерівській Німеччині, належав би до т.зв. Mischlinge (мішлінґе, метисів) другої категорії та мав майже всі права «істинного арійця», в тому числі робити військову кар’єру – аж до генерала (двадцятеро солдатів й офіцерів з числа мішлінґе були навіть нагороджені Рицарськими хрестами – найвищою відзнакою Третього Рейху). Щоправда, в СС Леніна не взяли би, і державну кар’єру він би не зробив. А от якби він перебував на окупованій нацистами території, то звався би Volksdeutsche (себто фольксдойче) завдяки наявності німецько-шведської лінії в генеалогії (та й калмики вважалися нацистами «арійським народом»…). А єврейського предка можна було в такому разі не рахувати – на окупованих територіях потрібно було мати три покоління християн в генеалогії, щоби вважатися непричетним до «найнижчої раси»…
Ну, а «Бланком» Леніна називають російські чорносотенці та їхні нечисленні послідовники з України, хоча ні за якими формальними та неформальними приписами прізвище батька матері не передається онукові цього батька.
Усе це не було б варте уваги, якби, по-перше, не засвідчувало інтелектуальну нікчемність кадрового корпусу флагмана російської ліберальної преси (мав би хтось схопити за руку екс-головреда – не пиши дурниць!), по-друге, не являло собою преамбулу до відверто підлого коментаря до статті, який належить російському поету й публіцисту Дмитрію Бикову.
Ось що він, зокрема, пише: «В СССР антисемитизм наличествовал, как и триппер, но его принято было стыдиться. <…> Могущество СССР созидалось общими усилиями русских, украинцев, евреев, татар и чеченцев, и для всех этих этносов идентификация «советский» была предметом гордости, а не вынужденной маской. Государственный антисемитизм в СССР тоже был, но никогда не достигал таких масштабов, как истребление собственного народа в тридцатые… <…> Cпорить о том, кого больше давили в СССР, было бессмысленно, потому что в СССР давили всех». І підсумок: «В очередную, 148-ю годовщину со дня рождения Ленина все, кто в России работает и пашет, должны <…> с благодарностью вспомнить о том, кто их освободил от пещерных предрассудков и иных пережитков язычества. Один-единственный раз и не очень надолго, да. Но это уж не только его вина».
Важко коментувати ці «одкровення» російського «системного ліберала». Тим більше у 80-ті роковини розпалу т.зв. «національних операцій» НКВД, спрямованих за етнічною ознакою проти тих поляків, німців, латишів, литовців, естонців, фінів, греків, румунів, болгар, китайців, іранців, афганців, корейців і представників ряду інших націй (в тому числі кримських татар), які мали нещастя жити на території СРСР. І в 90-ті роковини нищення кримськотатарської еліти («справа Велі Ібраїмова»). І в 70-ті роковини репресій проти «сіоністських агентів» з Єврейського антифашистського комітету та нищення єврейської культури. І в 50-ті роковини початку чергової «антисіоністської кампанії», яка мала наслідком масову вимушену еміграцію євреїв з СРСР (що супроводжувалося, як завжди, репресіями). А були ж іще й депортації цілих народів (внаслідок чого загинула їхня значна частина, скажімо, 46% кримських татар) у 1944-45 роках, «процентні норми» для студентів, заборони на проживання у повних регіонах особам певного етнічного походження… Невже Д. Биков і редакція «Новой» про це забули? І невже вони забули про те, про що постійно говорили і писали російські дисиденти брежнєвських часів: про долю позбавлених унаслідок депортацій Батьківщини кримських татар і німців Поволжя? І невже ж кримські татари (та й литовці, латиші, естонці, значна частина українців тощо) пишалися тим, що вони були «радянськими людьми»? Знов-таки: російські дисиденти 1960-80-х, коли їм представники «органів» з докором говорили – «ви ж радянські люди», - заперечували це: «Ми не радянські люди, а громадяни СРСР»…
Ба більше: ЦК КПРС у 1953 році офіційно визнав «брутальні викривлення національної політики» щодо литовців, латишів, естонців й українців, тобто неприпустимий рівень репресій проти цих народів, а «Новая газета» робить вигляд, наче цього не було, натомість творця першої у світі тоталітарної держави (і знищувача незалежності Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії й України) слід «з удячністю згадувати». То чим системні російські ліберали істотно відрізняються від російських же шовіністів різного ґатунку? І в чому полягає насправді лібералізм певних «вільнолюбних» мас-медіа в РФ?
