Марші в Україні тривожні для Кремля

Дмитро Шушарін

19 січня, 19:15

Рано вранці 5 червня 1967 року літаки ізраїльських ВПС, перебуваючи над східною частиною Середземного моря, повернули на південь і завдали ударів по всіх аеродромах Єгипту і знищили його військову авіацію. Пізніше були розгромлені ВПС Йорданії й Сирії, завдано значної шкоди іракським ВПС у районі Мосула.

Підготовка до авіаудару проводилася в цілковитій секретності. У день початку війни рано вранці агенти ізраїльських спецслужб пробралися на дах посольства США в Тель-Авіві й вивели з ладу встановлену там антену стеження, щоб не дати США можливості засікти виліт ізраїльських літаків. Самі ізраїльські пілоти дізналися про майбутню операцію лише за п’ять годин до авіаудару.

Після повернення ізраїльських літаків на свої бази для їх дозаправки й переозброєння, о 10 годині ранку по єгипетських авіабазах було завдано повторного удару, в якому брали участь 164 літаки. Під час цього удару було атаковано 14 авіабаз і знищено ще 107 єгипетських літаків.

Так почалася Шестиденна війна. У цій війні Ізраїль здобув перемогу, зайнявши Синайський півострів, Сектор Газа, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим і Голанські висоти. 28 червня 1967 року розпорядженням уряду Ізраїлю ізраїльська юрисдикція була поширена на йорданський (східний) сектор міста і прилеглі до нього частини Західного берега.

Характер війни не визначається відповіддю на дитяче запитання «хто першим почав?». Перемога Ізраїлю в превентивній Шестиденній війні за історичним значенням порівнянна з перемогою об’єднаних націй над гітлерівською Німеччиною, що виростила, до речі, єгипетських лідерів того часу — Насера й Садата. Досить було того, що Радянський Союз зазнав поразки в стратегічно важливому регіоні світу й розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, що значно ослабило його вплив на Близькому Сході.

Ізраїль, як і 1948 року, підтвердив, що колосальна чисельна перевага антицивілізаційних сил, підтримуваних однією з наддержав, ніщо проти організації й згуртованості цивілізованої нації, що склалася заново після століть розсіяння й жаху Голокосту.

Пригадав я про це, передбачаючи дикі крики кремлівського агітпропу і єврократів з приводу дій українських військ у Донбасі. У всьому іншому порівняння, на жаль, навряд чи можливі. Поки, в усякому разі.

Ситуація, що склалася до початку 2015 років, не давала відповіді на запитання, що саме треба кремлю: Україна-сателіт чи Україна — держава, що не відбулася. 2008 року начебто могли взяти Тбілісі. Не взяли. Але Грузію зламали потім. Могли б і Київ узяти. І не треба криків. Могли. Перебіг війни в Донбасі переломили російські війська, яких для цього знадобилося небагато. У Росії зараз найсильніша й найбоєздатніша армія в Європі. Українська армія цілком справлялася з придушенням сепаратистського заколоту, але прямого вторгнення, якого світ не схотів помічати, не пересилила.

Російська армія далі не пішла, хоча могла. Пояснення слід шукати в значенні цієї війни для внутрішнього управління Росією. Для нього потрібна Україна як головний ворог, царство антихриста. Головне — постійно показувати українцям, що їхня держава безсила. І Європа теж безсила. А якщо Україну розгромити тотально, то це дуже морочливо, хоча й реально.

Така політика внутрішньо суперечлива. Повторю ще раз: в Путіна велосипедна стратегія, зупиниться — впаде. Зараз весь світ біля його ніг. І цьому світу не можна дозволити схаменутися й оговтатися. Але мирна стадія не на користь України — її набагато легше розкласти й підкорити без війни. Європа теж у цю справу втягується. Адаптується, приймає все як є, втрачає здатність до опору.

Проте зовнішня політика кремля — теж повторю — всього лише обслуговує його внутрішню політику. І в міру погіршення економічного стану в країні велика війна стає дедалі потрібнішою. Чим слабкіша Росія, тим вона агресивніша. Це знову про марні надії на дешеву нафту й падіння рубля: мовляв, менше буде сил і коштів у Росії на війну. Наївна лінійна логіка. При цьому боятися Путіну всередині країни нічого, як і Гітлеру нічого було боятися німців до кінця тридцятих. Мирною та система, що будується зараз у Росії, стає лише на пізніх стадіях. А зараз вона на підйомі, і війна для неї — найважливіший чинник зростання й розвитку.

Є блюзнірські парадокси. Вони стосуються співучасті в тоталітарному перевлаштуванні Росії й реставрації імперії й стосуються не лише тих, хто живе в Росії. Російській прогресивній громадськості неможливо пояснити, що навальна шариковщина й Діссернет — співучасть у діяльності старшого брата, тоталітарний контроль у рамках корпоративної держави й відповідно до російської традиції боротьби царя з боярами.

Втлумачувати це російській інтелігенції безглуздо — вона не здібна до рефлексії. Зрозуміти, що вона виконує опричні завдання, прогресивна громадськість не в змозі. Опричники ж вони там — у Сорокіна, а ми — сіль землі. Пам’ятаєте, як там у Блока.

Ще важче визнати інший парадокс. Усе те, що відбувається довкола російської експансії, є загальним процесом реінтеграції імперії й адаптації до цього зовнішнього світу. Загальна складова саме така. Незважаючи на всі війни, світ звикає й адаптується, народи, які є об’єктом агресії й експансії, реінтегруються, поступово, по частинах, піддавшись тиску Європи, що адаптується й сподівається відкупитися від нової імперії.

Воля до опору стає поганим тоном, протидія — непристойною. Слова при цьому виголошуються дуже різні. Гарні й войовничі. А результат... але про це говорити теж непристойно.

На запитання, що вигідніше зараз кремлю — світ чи війна — слід відповісти, відмовившись від сформульованої в ньому альтернативи. Кремлю вигідний будь-який стан, що підсилює віктимність України, Європи й усього світу. Путіну потрібна Україна як пасивна жертва, що пристосовується до диктованих ним умов. І Європі слід бути такою.

Події останніх днів тому й тривожні для кремля, що траурні марші в українських містах не були наївно-пацифістськими, і їхній зміст не звівся до скарг на окаянного агресора. Виступ президента Порошенка виявився несподівано рішучим, а військові дії в Донбасі явно не входили в плани кремля. Тепер його черга скаржитися, тепер віктимність проявляють сепаратисти.

У зв’язку з цим виникає дуже гостре питання про відносини з євроінститутами й іншими міжнародними організаціями. І знову є сенс згадати Ізраїль, на який чинять постійний тиск ЄС і США. 1967 року Шестиденна війна теж засуджувалася Радою Безпеки ООН. Подібних прикладів не порахувати. І якби Ізраїль діяв виключно з оглядкою на міжнародні інститути, він давно б припинив своє існування.

Звісно, прямих паралелей і порівнянь немає й бути не може. Але будь-який історичний досвід цінний. Проте він не може замінити адекватної оцінки поточної ситуації в найважливіших її аспектах, одним з яких є мотивація єврократів у їхній латентній підтримці Росії.

Один ізраїльський аналітик, вихідець з Росії, вельми точно зазначив, що серед мотивів поведінки ЄС і США є страх перед розвалом РФ. Але саме цей розвал, продовжу я, предмет мріянь дуже багатьох українських і російських публіцистів, учених, громадських діячів. Хоча такий поворот малоймовірний: імперія зовсім не розвалюється — вона відновлюється.

Але у зв’язку з цим виникає у мене нехороше запитання: а на кого працюють ті, хто роками передрікає швидкий розвал Росії і крах Путіна? Особливо пророки, що віщають на західну аудиторію? Працюють вільно або мимоволі, зовсім не обов’язково по службі, упевнений що більшість — по душі.

Такі страшилки з усіх точок зору вигідні лише кремлю. Одних вони спонукали до бездіяльності й недооцінки небезпеки — це стосується українців. Інших — до підтримки Путіна як гаранта стабільності в Східній Європі та Євразії.

Це, втім, побічне питання. Набагато важливіше інше: євроінтеграція не є сліпим дотриманням усіх порад і рекомендацій єврократії. Вона схильна бачити в Путіні гаранта стабільності в Східній Європі і не хоче завдавати йому неприємностей. Так було й під час вторгнення до Грузії. Змінити це можна лише одним способом — довівши дієздатність української держави. Зокрема дієздатність військову.

До якої міри готове до цього українське суспільство, далеке від єдності, поки не зрозуміло.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»

Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»