«Мовчання ягнят»
Тема цих нотаток — світова політика, але спонукали мене нею зайнятися події суто внутрішні. У Росії дедалі виразнішим стає відхід інтелігентського мейнстриму, прогресивної громадськості, фрондуючих і нібито незалежних інтелектуалів від принципових оцінок того, що відбувається. Зовнішня політика самої Росії й інших країн розглядається в рамках деякого утилітаризму, безціннісно, нібито об’єктивно.
Згадується практика радянського агітпропу, тому що відроджується колишній статус журналіста-міжнародника, в рамках якого існували різні амплуа. Були зовсім дуболоми, точніше, ті, хто грав роль дуболомів. Останнім часом такими були всі, допущені до ящика. Але зустрічалася й тонша робота: деякі товариші вдавали пікейних жилетів, що ведуть задушевну бесіду з глядачами. Зараз подібне має місце лише в інтернеті у формі ніби вільних міркувань. Мовляв, ну приїде до нас Кім Чен Ін, так воно й корисно — контракти будуть. Які саме, звісно, не уточнюється. Кім Чен Ін — це голова. Кім Чен Ін і Путін — це дві голови.
• Це я процитував Олександра Баунова, якого нині просувають і який разом з іншими прогресистами займає видну позицію в московському центрі Карнегі. Вони вдають інтелектуалів, стомлених прозою життя й політики — кров’ю, потом, сльозами й іншими смутними деталями. Російська інтелігенція вже в захваті.
Але чому ж лише російська? У тому-то й річ, що за всім цим убозтвом стоїть світовий тренд — небажання бачити непримиренні протиріччя сучасного світу, породжені Росією. Очевидні й звичні загрози, які несуть вже звичні антицивілізаційні сили, — Іран, Північна Корея, ІДІЛ, світовий тероризм у всьому світі. А ось визнавати такою силою й такою загрозою Росію не хочеться нікому. Ні тим, хто живе в Росії, ні політикам сусідніх країн, ні світовим лідерам.
• На самому початку нинішньої кризи на багатьох справили дуже приємне враження слова Ангели Меркель про випадіння Путіна з реальності. Проте поступово з’ясувалося, що все йде з точністю до навпаки. Це західні лідери, й Меркель зокрема, не зрозуміли, що Путін створив нову реальність. І визнавати вони цього не хочуть — надто глибоко інтегрована Росія в систему міжнародних відносин.
Однією з помилок при оцінці радянського й не лише радянського періоду російської історії є перенесення ізоляції власного населення, культури, повсякденного життя на всю політику Росії. І не лише політику: автаркії не було в найлютіші сталінські часи — ліс і зерно гнали на захід невпинно. А там купували, хоча знали, скільки крові на цьому товарі. Що вже казати про радянську дипломатію, яка працювала в тісному контакті з Комінтерном і ІНО ОГПУ.
• Так і зараз: експансія очевидна й навіть афішована. Територіальні захвати, підтримка сепаратистів, відвертий ядерний шантаж, фінансування під виглядом кредитів партій, що входять до кремлівського фашінтерну (хоча Ле Пен це поки не допомогло), особливі відносини з Іраном, Сирією, з Хамасом і Хізбалою, інформаційна війна в усьому світі, перетворення російської діаспори на агентів впливу, робота з діловою й політичною елітою — все це російська експансія. Відповіді на яку немає. Більше того, сама необхідність відповіді обговорюється небагатьма людьми.
І це характерно не лише по відношенню до Росії. У світовій політиці настала дивна смуга — воєнні акції чергуються зі спробами заспокоєння агресорів і тих, хто їх заохочує. При цьому не прийнято говорити про те, що непослідовне, поривчасте й малоефективне застосування сили — результат колишньої дипломатичної й інтелектуальної бездіяльності. Яким буде результат тієї ж бездіяльності у відповідь на наступ російського тоталітаризму, ми скоро дізнаємося.
• Політика заспокоєння торжествує нині в діях по відношенню до Ірану. Західні політики, особливо Обама, хвалять самі себе на кшталт російського агітпропу, в якого кожне чихання генсека або президента було історичним, доленосним і тріумфальним. Ізраїльські лідери дотримуються іншої точки зору, вважаючи, що тепер Іран зосередиться на своєму улюбленому занятті — знищенні Ізраїлю. Думаю, що й арабський світ, що об’єднується проти спроби Тегерана компенсувати втрату сирійського союзника набуттям впливу в стратегічно розташованому Ємені, сумнівається в готовності аятол виконувати взяті зобов’язання. Кадри всенародної радості на вулицях іранських міст нагадували танці шахраїв, що обвели довкола пальця безглуздих невірних.
А невірні готові самі себе обдурити, як вони це вже неодноразово робили. Згадується те, що сталося наприкінці тридцятих років минулого століття. Тоді Гітлеру віддали Судети й дуже здивувалися, коли він хапнув усю Чехословаччину, а потім напав на Польщу у повній упевненості, що йому і його союзникові Сталіну це зійде з рук. Британці дуже розчарували обох диктаторів. А ось США довелося пережити Перл-Харбор, щоб розібратися в тому, що відбувається. Рік тому я порівняв захоплення Криму з нападом на Перл-Харбор з тією, проте, різницею, що Обамі ближче позиція не президента Рузвельта, Кенеді-старшого, посла у Великій британії, що закликав віддати Європу Гітлеру.
• Після захоплення Криму світові лідери подумали й вирішили шоку не переживати. Потім вони прийняли таке ж рішення після катастрофи над Донбасом. На ситуацію з малазійським Боїнгом проектують те, що було за Андропова з Боїнгом південнокорейським. Тоді все зрозуміло: імперія зла. Тепер дуже не хочеться визнавати друга Володимира продовжувачем справи Юрія Володимировича. Навіщо його засмучувати? Але якщо навіть засмутять, такого резонансу, як тоді, не буде — в усьому світі ціна людського життя знизилася. Та й дивно якось: друг Володимир Крим загарбав без особливих наслідків, а тут... ну, непорозуміння, трагічна випадковість.
Це і є тріумф Путіна — мовчання ягнят, в яке добровільно занурився весь світ, що стає найвірнішим його союзником, як і населення Росії, що формує союз принижених і обдурених. При цьому і весь світ, і російські статусні інтелігенти у своїх логічних побудовах припускаються однієї помилки. Вона впадає в очі, коли читаєш міркування успішних людей про те, як далі жити в Росії, як пристосовуватися до нових умов. Для всіх мислителів аксіомою, безперечною істиною, вихідним пунктом їхніх побудов є збереження власного статусу, їхня недоторканність, незалученість до побудови нового політичного устрою й нового світу.
• А вони всього лише матеріал для будівельників цього світу. І російський журналіст, і президент США, і бундесканцлерин. Заспокоєння Кремля, Тегерана, Пхеньяна, слабкість і нерішучість у придушенні світового тероризму — все це відмова від власної суб’єктності, деградація особистості. І це не лише їхня особиста проблема — за інтелектуалами й журналістами стоять їхні читачі, за політиками — їхні народи.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
