Мова росте елементарно, разом з душею народу
Іван Франко, видатний український письменник, поет, публіцист

НАТО – Росія: де «червона лінія»?

Існує переконання — після всього, що трапилося в Україні, принципова зміна вектора її розвитку вважається нереалістичною
22 березня, 2019 - 11:56

18 березня НАТО зробило нову, мабуть найбільш жорстку з усіх міжнародних інституцій, заяву з приводу п’ятої річниці незаконної анексії Криму. На межі дипломатичної етики речі названі своїми іменами та підтверджена узгоджена позиція всіх 29 країн найефективнішого у світі військово-політичного союзу — не визнаємо і ніколи не визнаємо. Так сталося, що саме в ці дні в Брюсселі в межах діяльності Центру інформації та документації НАТО в Україні перебувала делегація громадських організацій, сформована Лігою Україна — НАТО. Тож під час брифінгів у штаб-квартирі Північно-Атлантичного союзу тема Криму та в цілому інтервенції Росії в Україні незмінно залишалася ключовою (до речі, військові, які працюють в штаб-квартирі НАТО, чудово вивчили гасло «Слава Україні!»). І хоча все сказане під час таких зустрічей не може вважатися офіційною позицією Альянсу (це право належить виключно генеральному секретарю та його речнику), але настрої та оцінки безумовно складають неабияких інтерес.

«Кризи немає» — так коротко можна кваліфікувати нинішні відносини між США та європейськими союзниками. Зовні може скласти враження, що нинішній президент Дональд Трамп менше зацікавлений у європейській складовій своєї політики. Але насправді драматичної різниці немає — триває давня дискусія стосовно розподілу, насамперед фінансового тягаря. Ще на Празькому саміті НАТО 2002 р. було прийнято рішення — країни-союзники мають витрачати на оборону не менше, ніж 2% від ВВП. За три роки цей показник перевищили три країни. Важко сказати як довго тривали б наступні розмови, але 2014 р. Росія розв’язала агресію проти України та наочно продемонструвала — не можна сприймати суверенітет та безпеку як даність. Події виявилися настільки драматичними, що стимулювали колективну оборону союзників, за що Володимира Путіна варто було нагородити медаллю. Як наслідок, на Уельському саміті НАТО, ще за адміністрації Барака Обами, було вирішено: країни-союзники мають розробити план заходів, аби до 2020 р. нарешті вийти на 2%. Тож за змістом Трамп не каже нічого нового — хіба що використовує незвичну лексику, що викликає дискусії. Натомість США виконують свої союзницькі зобов’язання. Більше того, 2013 р. Європу залишив останній американський танк. Тепер вони в обмеженій, але достатній для стримування агресивних зазіхань кількості, повернулися — всього на території східних країн Альянсу розміщено п’ять тисяч військових. Наявність таких підрозділів виконує ще одну функцію — в разі прямого нападу виникає загроза життю солдатів. Тоді американський уряд  може діяти негайно, минаючи довгі бюрократичні процедури.

А от відносини з Росією відверто погані. Основна причина — агресія проти України, зокрема анексія Криму, чому НАТО не змогло запобігти, порушення ключових міжнародних угод та правил. Зрештою, для Північноатлантичного регіону загрозою є нинішній зразок поведінки Росії. В попередні роки країни Заходу сподівалися на те, що вона зможе стати відповідальним партнером, який поважає міжнародне право, й розвивали різноманітні, чималі за обсягом форми співпраці. Було оголошено навіть про стратегічне партнерство. Навіть напад на Грузію 2008 р. не став вирішальним чинником — відносини призупинилися лише на чотири місяці, а потім були відновлені. Помилки враховані — тепер всі форми співробітництва припинені. Із категорії партнера Росія перейшла до іншої — країни, що негативно впливає на політичне середовище (або ж, більш звичною термінологією, ймовірного противника). Є спільне розуміння країнами Альянсу, що проти нинішньої поведінки Росії треба боротися. Її українська складова характеризується не інакше, як сучасна гібридна війна та інтервенція. Для нашої північно-східної сусідки Україна — це свого роду випробувальний майданчик такого ґатунку війни. Це в НАТО добре розуміють і вважають, що про реальний сенс подій варто нагадувати громадянам більше. Тим більше, що кілька останніх років насичені поганими новинами. Включно з публічними заявами російських посадовців про необхідність готуватися до війни. Або ж проведення навчань із симуляцією застосування зброї масового знищення. Жоден такий жест чи крок не минає повз увагу НАТО з відповідними фаховими висновками та рішеннями. Яскравий тому приклад — демонстративний вихід Росії з Угоди про ракети середньо дальності та спроби звинуватити в його зриві США. Але ж перед тим стало зрозуміло, що Росія сама розробляє такі системи. У відповідь почула — досить брехні. Або ж підвищення присутності НАТО в Чорному морі на 50% як відповідь на мілітаризацію Криму та неспровоковану атаку на українських моряків в Керченській протоці.

Стратегічно Альянс хоче, щоб Росія повернулася до міжнародного права, пішла з Донбасу і повернула Крим, припинила атомний шантаж світу. Росія ж прагне повернутися до ситуації «бізнес як завжди», що не є та не може бути підґрунтям для порозуміння. Щоправда, на рівні послів діє колишній інструмент стратегічного партнерства, Рада Росія — НАТО, збирається вона доволі часто — за останні півроку тричі. Але тепер це виключно майданчик для підтримки діалогу з питань, що хвилюють Альянс (до речі, всі дискусії в цьому форматі починаються з України). Існують постійні контакти й між уповноваженими генералами — до особистих зустрічей включно — на рівні взаємного інформування. Продовження діалогу з Росією — це частина консенсусної пакетної позиції країн НАТО. Причому позиція НАТО принципова — Росія своїми діями порушила норми, на яких ґрунтується безпека країн Північноатлантичного договору та світу в цілому, тому Альянс має бути готовим захистити своїх членів. Червона лінія — це їхні зовнішні кордони (тобто — західний кордон України). В цілому, формула взаємин є такою: оборона, стримування, діалог, а висновок — жодного повернення до попередніх відносин без відмови Росії від нинішньої політики та ліквідації її наслідків бути не може.

Водночас підтримка України безпрецедентна — порівняно з іншими партнерами. Лише на постійний засадах у двох місіях НАТО в Україні (Офіс зв’язку та Центр інформації та документації) працює понад 50 співробітників, пряма грошова допомога з 2014 р. склала 377 млн євро, з українськими військовими займаються фахівці з країн Альянсу. Так само як у випадку країн центральної Європи, сам факт тренувальних місій дуже важливий для України, адже дозволяє задіяти механізм безпосередньої дії — в разі виникнення надзвичайної ситуації. Вірогідність останньої є досить незначною, кращий запобіжник — швидкий прогрес Збройних сил України. Втім, якщо Україна перейде до наступу на Донбасі вірогідність безпосереднього втручання Росії є дуже високою. У зв’язку з тим виникає світоглядне, але й практичне питання — чи дійсно Росія готова зруйнувати цілий світ, аби зупинити Україну від вступу до НАТО? Водночас для Росії було б дуже великою помилкою просунутися хоча б на сантиметр у західному напрямі — допомога летальною та нелетальною зброєю надійде негайно. Та й взагалі, існує неформальна вузька коаліція — США, Канада, Великобританія, де рішення приймають значно швидше. Бо їм не потрібно  узгодження двадцяти дев’яти країн, а Альянс підтягнеться. 

На тепер в НАТО не йдеться про негайне членство України — такою є узгоджена позиція держав, що його складають. Чинним є інше формулювання — підтримка євроатлантичних прагнень України. Втім, міркування Росії на кшталт «ми зупинили рух України в НАТО» марні — нічого вони не зупинили, хіба що все ускладнили. Справа в тому, що коли 1949 р. укладався Північноатлантичний договір, там з’явився запис про країну, що не охоплена цілком. Назви таємничої держави немає, але це Франція з її тогочасними північно-африканськими володіннями. Сьогодні цей запис може спрацювати на Україну, хоч вона й не контролює свої території цілком. Тобто перепон для членства України в НАТО, що були б зазначені в тексті документа, немає. Натомість є вимога — демонструвати бажання, готовність та спроможність вирішувати конфлікти мирним шляхом. Тому підтримуються Мінські угоди та всіляко вітається дипломатичний шлях розв’язання існуючих проблем. А от чи захочуть країни члени ризикувати ймовірністю задіяння потенційним союзним знаменитої 5 статті договору — то вже інше питання. 

В цілому політика НАТО стосовно України, насамперед, це допомога у впровадженні реформ, зміцненні ефективності держави, її здатності до опору, відтворення оборонного потенціалу. Мовиться про досягнення стандартів НАТО. Але це рамкові речі — умови, а не вимоги. З цієї точки зору наявність чи відсутність Плану дія щодо членства (ПДЧ) не принципове та фетишизовано — для підготовки може вистачити річної національної програми. Аби вона виконувалася — і не лише у військові сфері, а й (насамперед) у таких напрямках, як подолання корупції, демократизація державного управління, децентралізація... Тобто аби Україна запроваджувалися необхідні для її розвитку внутрішні реформи. У цьому сенсі зрив змін до Конституції щодо реформи місцевого самоврядування — то велике розчарування, хоча сама реформа, створення об’єднаних територіальних громад та їхня діяльність — дуже хороший процес, за яким НАТО пильно стежить. «Нам потрібні конкретні результати», — так виглядає формула успішної взаємодії з західними союзниками. Зрештою, країни-члени НАТО мають прийняти політичне рішення — причому без участі третьої сторони.

За останні роки своєю здатністю до спротиву, орієнтація на ліберальні цінності, волонтерським та добровольчим рухом, майстерністю та самовідданістю солдатів та офіцерів Україна заслужила повагу, яка серед військових межує з захопленням. Існує переконання — після всього, що трапилося в Україні, принципова зміна вектора її розвитку вважається нереалістичною. Тож хоч би хто став  президентом України, після виборів на нас чекає візит делегації НАТО.

Володимир БОЙКО, Брюссель

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments