Найбільше лихо, що його може заподіяти нам ворог, - це привчити наше серце до ненависті.
Франсуа де Ларошфуко, герцог, принц де Марсіяк, видатний французький письменник-мораліст

Невиправний радикалізм: Хорст Малер – шлях від останнього "Червоного терориста" Європи до неонациста

1 листопада, 2020 - 13:51

В останні півтора десятиліття в політичній науці побутує так звана «теорія підкови», яка стверджує, що політичний спектр не є лінійним, а зі зростанням радикалізму і спрощенням політичних наративів, ультраправі і ультраліві групи починають проявляти тотожну політичну поведінку. Ця теорія була популяризована французьким філософом Жан-П’єром Фейєм на основі спостережень еволюції радикальних рухів ще Веймарської республіки, та розвинена американськими соціологами Сеймуром Ліпсетом та Деніелом Беллом.

І правда, в буремні часи соціальних трансформацій, коли на арену виходить переможний популізм, що тяжіє до маркетингових засобів впливу радше ніж до раціональності, коди дія стає важливішою за вчинок, а інструмент – первиннішим за ціль, коли наративи хаотизуються, а соціальний дискурс невпинно спрощується – аж до наборів гасел і мемів, нам доводиться спостерігати дивну трансформацію поведінки радикальних груп, яка може ускладнити їхнє розрізнення.

В захваті нібито спільної боротьби проти глобалізму, лібералізму, соціальної, економічної і політичної нерівності, спровокованої «глобальними елітами», ми бачимо тотожну поведінку ультраправих і ультралівих груп, тотожні інструменти насильства та засоби впливу. Наприклад, ультранаціоналісти чи білі супрематисти починають вигукувати комуністичні гасла, або анархо-комуністи починають поводитися як традиційні прибічники «третього шляху».

Звісно, ця схожість є суто поверхневою: якщо подивитися на соціальну структуру і походження такого роду рухів, більш глибокі рушії поведінки чи навіть теоретичну складову їхньої позиції (наприклад, наявність чи відсутність апокаліптизму, схильність до теорій всесвітньої змови, захоплення мета- та геополітикою, тощо), то різниця стане очевидною. Але на інструментальному і демонстративному рівнях все виглядає мало не тотожним.

При цьому, попри схожість інструментів і методів, всі ці групи продовжують позиціонувати себе за традиційним визначенням. Фактично нема випадків, щоб усталені групи раптом змінювали свою ідентифікацію з ультраправих на ультралівих чи навпаки (в крайньому разі вигадується якась екзотична ідентичність).

Тим цікавіше спостерігати випадки, коли така радикальна зміна політичної ідентичності відбувається.

На початку 1970-х Європу поглинула хвиля насильства, спровокована ультралівими радикальними групами, що після потужного соціального руху 1968, сподівалися на швидкі соціальні зміни, але розчарувалися в системних засобах політичної боротьби і перейшли до тактики «прямої дії», запозичивши її інструменти з досвіду латиноамериканської та північноірландської міської герильї. Так виникли в 1970 сумнозвісні «Червоні бригади» під проводом італійських студентів Ренато Курчо і Мари Кагол, так з’явилася «Фракція Червоної Армії» (RAF) в Німеччині (відома також як Baader-Meinhof-Gruppe) під проводом Андреаса Баадера, Гудрун Енсслін, Ульріки Майнгоф та Хорста Малера.

Діяльність цієї групи швидко поширилася, і в період з 1970 до 1998, - коли вони оголосили про свою ліквідацію, - вони скоїли більше 30 терактів, внаслідок чого загинуло 34 особи, а також 27 їхніх прихильників. Після низки терактів 1972 засновників цієї групи було заарештовано. Згідно з офіційною версією, Баадер, Енсслін та Майнгоф вчинили самогубство в тюремній камері.

А Хорст Малер остаточно вийшов на волю 27 жовтня 2020.

Але свій останній в’язничний строк він відбував не за ультралівий тероризм 1970-х, а навпаки – за ультраправий радикалізм, зокрема, заперечення Голокосту, виправдання гітлерівських геноцидів, та публічну демонстрацію заборонених нацистських символів, всього того, до чого він пристав на початку 2000-х, коли свідомо приєднався до Націонал-демократичної партії Німеччини.

Свій перший 14-річний строк Малер отримав в 1974 за терористичну діяльність у складі RAF. У в’язниці він розчарувався в перспективах ультралівого руху: «Народ нас не зрозумів, та й не міг зрозуміти. Винні були ми самі. В цьому винні не кампанії проти нас, не тупість мас, як то зазвичай кажуть, а те, що наша свідомість не відповідала реальності. Треба задуматися, чому це суспільство, яке ми критикуємо, розкладання якого ми так ясно бачимо вже протягом десятиліть, все ще здатне чинити нам такий непереборний, жорсткий опір» - казав він в своєму інтерв’ю 1978. Отже, коли в 1975 його поплічники захопили кандидата в мери Західного Берліну від Християнсько-демократичного Союзу Пітера Лоренца і вимагали звільнення Малера, він відмовився від обміну і залишився в тюрмі.

Втім, він був звільнений достроково у 1980-му, завдяки вдалій роботі свого адвоката, майбутнього канцлера об’єднаної Німеччини та відомого своїми скандальними зв’язками з російськими лобістами Герхарда Шрьодера.

Після тривалої перерви, в 1998-му він знову почав з’являтися в публічному просторі, але тепер в його виступах лунали мотиви народництва, антисемітизму, «окупації країни», потреби «звільнення нації від боргової кабали» та «відновлення своєї справжньої національної ідентичності».

З 2003 його діяльність та скандальні заяви щодо виправдання геноцидів та заперечення Голокосту викликала численні судові позови і заборони: в нього було конфісковано закордонний паспорт за спробу взяти участь в конференції із «переосмислення Голокосту» в Ірані, а вже 2009 його було ув’язнено на 14 років за виправдання фашистських воєнних злочинів.

В 2015 його було умовно звільнено через стан здоров’я – йому було ампутовано ногу. Але вік, хвороби і фізичні обмеження не завадили йому вчинити в 2017 спробу втечі в Угорщину в пошуках політичного притулку у ідейно близького ультраправого культурного популіста Віктора Орбана.

Його було заарештовано в прикордонному Шопроні, його запит на надання притулку відхилений, а його знову було повернено у в’язницю в Бранденбурзі. В 2018 через поширення інфекції Малеру було ампутовано і другу ногу, і постало питання про надання паліативної допомоги невиліковно хворій людині, що унеможливлювало його перебування у в’язниці.

Зрештою, 27 жовтня 2020 Хорста Малера знову було умовно-достроково звільнено під нагляд прокуратури: протягом наступних п’яти років він не має публікувати жодних текстів без попереднього повідомлення поліції, позаяк він «є засудженим за розповсюдження правоекстремістських та націонал-соціалістичних ідей злочинцем» у відповідності до закону, а тому не може мати рівних прав з вільними громадянами у реалізації права на свободу висловлювань.

Далеко не факт, що невиліковно хворий 84-річний Хорст Малер зможе прожити і зберегти політичну активність протягом наступних 5 років. Але головне питання полягає не в цьому.

По-перше, випадок Хорста Малера наочно і напрочуд яскраво демонструє нам, що відбувається, коли головним для людини стає не мета, а інструменти «боротьби», коли радикалізм стає головним рушієм поведінки.

А по-друге, постає питання дерадикалізації, або що робити з людиною, яка фактично не піддається виправленню. І в умовах зростання популізму і розмиття критеріїв прийняття рішень невірна відповідь на це питання може нам дорого коштувати.

 

Новини партнерів