З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі
Олександр Олесь, український прозаїк, драматург, поет.

Невже олігархія у нас – це назавжди?

Україна підійшла впритул до реалізації антиутопії «Залізна п’ята» Джека Лондона — звісно, з поправкою на історичний час і на технології обробки
28 жовтня, 2020 - 19:21

«Залізна п’ята» — так звався один зі знаменитих свого часу романів Джека Лондона. Антиутопія з цією назвою була присвячена гіпотетичному у майбутньому встановленню у США всевладдя кількох олігархічних кланів, які перетворюють державу з її інституціями і силовими структурами на свою приватну власність, знищивши при цьому малий і середній бізнес. Ці клани забезпечують собі надійну опору в особі 10-20% кваліфікованих працівників, яким добре платять і надають певні соціальні гарантії, та професійної армії. Інші жителі країни — це крайні злидарі, приречені коритися в усьому «господарям життя», жити в жахливих умовах і працювати навіть не за зарплату, а за пайки. Опублікований роман у 1908 році, коли ще не існувало ні голосового радіо (було тільки «іскрове»), ні тим більше телебачення, але преса мала великий уплив у суспільстві — і тому Лондон передрік, що олігархія повністю поставить її під свій контроль і діятиме через неї. А також через повністю підконтрольні суди. Ну, а політики (ті, що вціліють) стануть отримувати чималі гроші від олігархів і вірно служитимуть їм...

А «плебсові» олігархія через газети, політичні структури та профспілки вміло втокмачуватиме, що діє в загальних інтересах. «Це — безпардонні казуїсти. До того ж вони і єзуїти, бо пускаються на будь-які злодіяння, запевняючи, що з того буде добро. Одна з їхніх найулюбленіших аксіом — що вони цвіт нації, квінтесенція її мудрості й енергії... Поза своєю областю вони круглі невігласи. Вони знають тільки свій бізнес. Нічого іншого у них немає за душею. Інтереси суспільства і людства — для них книга за сімома печатками», — говорить один із героїв «Залізної п’яти».

Як на мене, Україна підійшла впритул до реалізації цієї антиутопії — звісно, з поправкою на історичний час і на технології обробки те, що часто називають «масовою свідомістю», хоча свідомістю як такою, тобто раціональними чинниками людського життя, там і не пахне — це лише масові настрої та ті ірраціональні конструкти, якими керується значна частина українців. Відомо, що олігархічний лад цілком свідомо почали будувати за президентства, ба, ще за прем’єрства Леоніда Кучми. Його дещо захитала, але не знищила Помаранчева революція. Він зміцнів за президентства Януковича, коли два клани загарбали дві третини національного багатства, чим поставили проти себе не лише активну частину суспільства, а й інші клани. Відтак спалахнула Революція гідності, яка відкрила «вікно можливостей» для звільнення країни від перспективи жити під вітчизняною «залізною п’ятою», проте російська агресія у Криму та спроба створити «Новоросію» від Харкова до Одеси мала наслідком реанімацію кланового устрою, спочатку на чолі з «патріотичними» кланами. Проте невдовзі показний патріотизм звівся до ритуалів, бо «любити Україну до глибини власної кишені», за відомим висловом, ці персонажі були органічно нездатні. Та все ж дещо правильне під тиском справжніх патріотів і зовнішніх обставин робилося, тому олігархат на виборах 2019 року завдав — з використанням механізмів демократії — тяжкого контрудару. І не тільки по своїх опонентах, не тільки по громадянському суспільству, а і по самому майбутньому країни. Адже Україна під «залізною п’ятою» олігархії в її доконаному вигляді (чого досі «зацікавленим особам» в силу тих чи інших причин не вдавалося досягнути) нежиттєздатна. Це розуміють усі притомні люди, але не «круглі невігласи», у яких, за словами героя Джека Лондона, крім бізнесу, «нічого немає за душею». А тому протистояти методам Путіна, його імперіалістичній агресивності навіть Лукашенко здатен краще за них.

Кучма допіру намагався грати роль арбітра у відносинах між молодими тоді олігархічними кланами, і це йому вдавалося. Янукович і Порошенко самі очолювали клани, тому арбітрами вони не могли бути за визначенням. Нині склався нестійкий баланс між основними кланами, за винятком «Рошену», який прагнуть добити майже всі основні політичні й економічні гравці. А політичну сцену вони віддали «слугам» — тільки не народу, а капіталу, у своїй основі значною мірою — напівкримінальному та компрадорському за ґенезою.

Подивіться-но на зафіксовані соціологами свіжі рейтинги політичних партій: чи є серед тих, хто подолав би зараз п’ятивідсотковий бар’єр у разі виборів до Верховної Ради, не пов’язані з олігархічними кланами сили? Немає. Крок уліво, крок управо — і все. Позбавляють доступу до провідних телеканалів і запускають потужний негатив в Інтернет. При цьому переважна більшість цих партій узагалі не існує, це політичні фантоми, надувні бульбашки, вміло «розкручені» олігархічними мас-медіа, передусім телеканалами. «Розкрутка» така, як усі охочі вже могли переконатися, здійснюється у деяких випадках за кілька років, у деяких — за кілька місяців. При цьому можна здобути повне панування у Верховній Раді, маючи лише 20% голосів усіх виборців, як це зробила у 2019 року цілковито фантомна «Слуга народу». Точніше, їй це зробили за допомогою олігархічного телебачення й іміджевих маніпуляцій...

Сьогодні Україна, видається, перебуває на межі переходу від бодай позірної демократії, коли у владні структури вряди-годи ще можуть потрапити чесні та професійні політики й управлінці, до повного панування олігархів, коли інституційна зміна бодай частини можновладних кіл стане неможливою, а в ролях «гідних нових політиків» виступатимуть натаскані професійними політтехнологами актори. Система спробує усталитися повністю й остаточно. Зверніть увагу: викриття корупційних оборудок, політичних змов і відвертих державних зрад «нагорі» стали чимось узвичаєним, постійним і не впливають на пересічних виборців; відсутні реальні опоненти олігархату в політичних колах; російський чинник і російські гроші набувають в Україні все більшої ваги. Воно й не дивно: попри риторику, політичні найманці олігархічних кіл відчувають свою внутрішню спорідненість із «кооперативом «Озеро», як у Росії звуть олігархів з команди Путіна, відтак бачать у самому ВВП ледь не «духовного батька», мріючи зазирнути йому в очі та «перетерти» всі питання за звичними у цих колах процедурами.

Звісно, рівнятися з Путіним їм не до снаги, бо він крім специфічно-бізнесового, має й інший досвід, але олігархат України, попри свої західні паспорти, глибоко провінційний за світоглядом. І йому здається, що нинішня серйозна криза демократії на Заході — назавжди, що можна буде й надалі ловити золотих рибок у каламутній воді, що влада в Україні — назавжди. Але ж не варто забувати: існують не лише інституційні механізми ротації еліт і зміни ладу, а й інші, які за певних обставин вельми ефективно служать порятунку країни та демократії від тиску «залізної п’яти» та фіґлярства її найманців.

ГОЛОС З ФЕЙСБУКУ

Газета: 
Новини партнерів