Прапор має силу тоді, коли його несуть.
Євген Сверстюк, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, політв'язень радянського режиму

Нові серії залаштункових ігрищ

або Криза української демократії: соціологічний вимір
16 листопада, 2018 - 11:49

Навіть тоді, коли соціологічні опитування замовляють, скажімо так, не надто прогресивні сили та не надто симпатичні персонажі, їхні результати — якщо, звичайно, йдеться про серйозні дослідницькі інституції — дають достатньо об’єктивну картину суспільних настроїв. От і зараз: результати спільного соціологічного дослідження, проведеного зусиллями трьох соціологічних компаній (КМІС, Центр Разумкова та Соціологічна група «Рейтинг»), про які вже коротко йшлося у статті Івана Капсамуна та Валентина Торби «Час пішов...» (День», №206, 2018), засвідчили наявність серйозної і небезпечної політичної кризи в Україні та вичерпаність (хочеться сподіватися, тимчасову) демократичних форм і методів керування.

Чому я так непоштиво висловився про анонімних замовників цього дослідження, опублікованого 13 листопада? По-перше, саме в силу цієї анонімності (західні структури, які замовляють опитування українським соціологам, зазвичай не виступають інкогніто). А опитування це масштабне (10 тисяч респондентів в усіх регіонах), тобто потребує чималих коштів. По-друге, у зв’язку з варіантами відповідей, запропонованих в анкетах. Скажімо, серед варіантів відповіді на запитання, чого сьогодні найбільше бракує Україні, фігурували мир, стабільність, порядок, достаток, розвиток, єдність, справедливість і навіть впливовість у світі — проте були відсутні, скажімо, демократія, свобода слова, толерантність тощо, тобто ті маркери, які відрізняють замовлені західними клієнтами опитування. Щоправда, «нестача свободи і демократії» в опитуванні була — серед купи проблем, які хвилюють українців й особисто респондентів. По-третє, тому, що добре відомо, хто конкретно на всіх перехрестях кричить, що українці найбільше хочуть миру (додаючи до цього — «за будь-яку ціну», цього в анкеті немає, але хіба це зупинить «борців за мир»?), а українці справді прагнуть миру. І, нарешті, в анкеті є питання щодо Донбасу, але чогось відсутні питання про Крим.

Утім, можливо, я помиляюсь, тобто замовниками опитування були анонімні благодійники. Часом буває і таке. Та головне в іншому: в тому, що засвідчило дослідження. Вчитаємося уважніше в показники, вирахувані соціологами.

Те, що абсолютна більшість опитаних (78%) вважає, що країна рухається у неправильному напрямку, навряд чи когось здивує. Як і те, що на місцевому й регіональному рівнях так вважає значно менше респондентів (відповідно 58% і 64%). Такі тенденції для України традиційні, хоча негативних оцінок таки забагато (навесні, коли проводилося таке ж опитування, було менше). Не дивує й те, що за останні два роки рівень підтримки вступу України як до ЄС, так і до НАТО дещо знизився.

А от наявність серед лідерів президентських перегонів кількох мільярдерів (в тому числі й «двічі несудимого», як Янукович) і їхніх прямих протеже мене особисто дивує. Невже ж громадяни України так і не навчилися думати та робити висновки з власного досвіду? Чи, може, мільйони виборців вважають, що ефективний розвиток і народний достаток забезпечать їм саме власники мільярдних статків? Схожа ситуація і з високими рейтингами представників мистецького цеху і тих політиків, уся активність яких полягає в написанні (питання ще, чи ними самими) блогів в інтернеті. Невже ж незрозуміло, що виступати на сцені чи писати час від часу блоги і керувати державою — речі, принципово відмінні? Втім, хтось може сказати: а як же кіноактор Рональд Рейган, який був спершу губернатором Каліфорнії, а потім президентом США? Але ж Рейгана у 1940—1950 шість разів обирали президентом Гільдії кіноакторів, а ефективно керувати (інакше б не обирали!) голлівудськими «зірками», очевидно, не легше, ніж великою державою...

Утім, те, що досить значні групи виборців віддають перевагу і претендентам-мільярдерам, і кандидатам-артистам, і політикам-блогерам є свідченням глибокої кризи демократичних процесів в Україні. Як і те, що основними актуальними загрозами більшість опитаних вважає економічний занепад (59%), масовий виїзд українців за кордон (59%) і зубожіння населення (51%), тоді як встановлення диктатури серед таких загроз бачить тільки 12% (тут і далі можна було назвати кілька варіантів відповіді). Чи, можливо, диктатура не так уже й лякає багатьох українських громадян, якщо вона ефективно забезпечить стабільність і порядок, розвиток і достаток, єдність і справедливість (я назвав головні речі, яких, окрім миру, на думку опитаних, бракує Україні)? Бо ж разом із тим проблему нестачі свободи і демократії вважає зараз найбільш важливою для України лише 3% опитаних.

І ще важливі показники. Дві третини респондентів вважають, що Україна найбільше потребує економічних реформ, 43% першочерговими вважають соціальні реформи, а 37% — антикорупційні. Натомість 16% серед найбільш пріоритетних бачать політичні реформи, а кожен десятий опитаний — гуманітарні та реформи у сфері безпеки. Це при тому, що 63% опитаних вважають Росію агресором щодо України, 22% — протилежної думки, ще 15% не визначилися з цьому питання. Що ж, буде міцний тил — буде міцною й армія. От тільки на сході та на підконтрольній Україні частині Донбасу число тих, хто вважає Росію агресором менше за число тих, хто так не вважає, тобто тил там неміцний і в разі виборів ясно кому віддадуть перевагу у цих регіонах (плюс у деяких інших східних областях, де тих і тих приблизно порівну). От іще один симптом кризи демократії — вільно обрані у цих регіонах місцеві органи влади (у прифронтовій зоні!) значною мірою будуть промосковськими, наповненими «п’ятою колоною»...

І нарешті. Станом на сьогодні за результатами моделювання другого туру президентських виборів Юлія Тимошенко перемагає в усіх імовірних електоральних парах, натомість Петро Порошенко програє всім можливим кандидатам на вихід у другий тур. Проте при цьому Тимошенко набирає — в усіх варіантах — менше третини від загальної кількості голосів. Нагадаю, що Віктор Янукович у 2010 році набрав близько 35% голосів усіх виборців і менше половини тих, хто проголосував. А з такою підтримкою глава держави навряд чи міг керувати демократичними методами, що і довели наступні події. І навіть якщо абстрагуватися від особистих якостей претендентів на найвищу державну посаду, ніхто з нинішніх лідерів перегонів (перше місце з великим відривом — Юлія Тимошенко, друге — Володимир Зеленський, третє — Петро Порошенко й Анатолій Гриценко) не має за собою потужної та популярної політичної партії, здатною взяти хоч би третину місць у новій Верховній Раді (тим більше, що партії «Слуга народу» і «Громадянська позиція» — це радше гарні назви, ніж реальні політичні сили). І що далі? Нові серії «договірняків» і залаштункових ігрищ? Чи національна катастрофа?

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments