Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Обережно: політолог, або дещо про виклики політичної експертизи в добу кризових трансформацій

11 квітня, 2021 - 12:18

Раз-по-раз доводиться констатувати: поки в суспільстві та експертному середовищі пануватиме попит на постімперських «політологів», совітологів, кремленологів та інших конспірологів, а не political scientist, антропологів та соціальних психологів, ми залишатимемося об’єктами маніпулятивної пропаганди.

Гострі і драматичні поточні соціальні трансформації, що іноді мають конфліктну форму, спричиняють логічне бажання зрозуміти що з нами відбувається. Це природно викликало навалу різноманітних експертів, політологів, аналітиків, появу тисяч політичних та аналітичних агенцій, представники яких радо виступають на численних і нескінченних «політичних шоу» в різноманітних медіа. Керовані професійною непридатністю чи гострим бажанням дешевого піару, ведучі таких політичних шоу навіть не соромляться зачитувати мемасики з соціальних мереж і просити запрошених це «прокоментувати». Все це спричинило нечуване зниження якості суспільного дискурсу. І тут на поверхню цього каламутного потоку вигулькнули старі знайомі – колишні совітологи, а тепер кремленологи, різноякісні провідники школи постімперської політології.
Втім, чим гострішими стають кризові процеси і явища, тим наочнішим стає розуміння методичної неспроможності (пост)імперської політології (яку не слід плутати з political sciences та політичною аналітикою), а заразом - імпотенції різноманітних совітологів та кремленологів у виконанні своїх функцій з точки зору політики.

Варто, мабуть, нагадати, що політичні науки – це науки про розробку підґрунтя та створення засобів управління інституціалізованими багаторівневими складними соціальними системами. Тобто, це цілком сформована наука зі своїми правилами і критеріями, яка базується на досягненнях різних напрямів антропології і соціальної психології, а геть не те, що ми зазвичай чуємо з телевізору чи - божеборони - тягаємо з «анонімних телеграм-каналів» і навколо чого намагаємося побудувати суспільний політичний дискурс.
Загальна наукова методологія вчить нас, що не слід аналізувати якісь процеси чи явища, навмисно і демонстративно відкидаючи їхні рушії, чинники та причини. Зокрема, аналізуючи явища та процеси політичні, не можна нехтувати соціальними, цивільними, комунікаційними та економічними процесами, що відбуваються у відкритих соціальних системах. Так само і системи теж не можна штучно обмежувати чи відокремлювати, а їхні складові волюнтаристськи об’єктивувати і викидати з розгляду, чи навпаки – штучно надавати чомусь суб’єктності.

Інакше доведеться замість зрозумілих і прозорих критеріїв і параметрів використовувати різноманітну конспірологію та квазі-наукові конструкти, накшталт геополітики, геоекономіки, геокультури, менталітету та інших «кому-це-вигідно-хто-за-цим-стоїть»-теорій.

Головною і найбільш розповсюдженою помилкою, що її майже завжди роблять пост-імперські політологи та споріднені до них кремленологи – це ототожнення суспільства, країни, державних інститутів та особи лідерів. Тобто, повне ігнорування ролі людей та соціальних інституцій як суб’єктів соціальних і політичних процесів, отже - зведення політики і історії до змов тиранів і диктаторів. За такої парадигми всі процеси соціальної еволюції, соціальних трансформацій, самоорганізації, так само як і складне структурне і функціональне різноманіття суспільства, просто ігноруються, а похідні від цих складних соціальних, цивільних і економічних процесів політичні процеси пояснюються різноманітною заплутаною конспірологією.

Мабуть, варто зазначити, що з точки зору антропології, історію та політику коректніше розглядати не як арену боротьби вождів та героїв, а радше як послідовність колективних виборів людських спільнот, що саме вони і визначають напрямок розвитку людства.

Від того, який вибір ми, люди, що кожен з нас має свій унікальний досвід і сприйняття, об’єднані в складні розгалужені соціальні структури, поєднані різноманітними, багаторівневими, динамічними соціальними комунікаціями, робимо, які дії вчиняємо, або утримаємося від вчинків в кожен період часу – від цього залежить поточний політичний конструкт та перебіг історії.

В різні історичні періоди, в залежності від структури і функціонального устрою спільнот, пануючих колективних уявлень про свої права і свободи, звичних інструментів соціальних комунікацій, набували поширення різні практики колективного прийняття рішень та управління, тобто вибору, що визначав політичний устрій та хід історії. Існування тиранів і диктаторів залежало не від наявності особи, здатної стати диктатором, а від стану суспільства, в якому воно було готовим прийняти і схвалювати диктатуру. Змінювався стан суспільства – змінювався політичний устрій, і жоден диктатор не міг цьому завадити. Єдиним шляхом утримання влади є, хиба що, соціальне конструювання, спрямоване на створення та підтримку відповідного стану соціуму, де тиранія буде запитуваним і схвалюваним способом правління.

Відкидати соціальну зумовленість політичних процесів, обмежуючись виключно волею тиранів в якості рушія політики і історії, означає слідувати архаїчній парадигмі, що вона не відповідає реальному світові.

Застосування недієвих аналітичних парадигм, що ведуть до очевидного спотворення поточного контексту, зазвичай потребує створення якоїсь конкуруючої концепції, яка б пояснювала протиріччя, що виникають. Концепції, в загальному випадку, не лише політичної, але і соціальної. Обмежені у своєму інструментарії, імперські політологи і кремленологи зазвичай схильні позичати такого шталту концепції в об’єктів свого аналізу – у диктаторів і тиранів.

Проблема полягає в тому, що авторитарного шталту конкуруючи соціально-політичні концепції більш-менш стало працюють лише за умов застосування інструментів соціального конструювання – від тотальної пропаганди до масованого терору. Отже, не лише просування таких концепцій є дуже ресурсовитратним процесом, що і зумовлює колапс таких конструктів як «світовий комунізм», «рускій мір», «євразійство» тощо, але і базування на них майже невідворотно призводить до свідомого чи несвідомого відтворення пропагандистських наративів під виглядом аналізу.

Ну, і окремо слід зауважити, що виправдання авторитарної пропаганди рутинними псевдо-гуманітарними інвективами, сфальшованими і багаторазово цинічно розтиражованими «слєзінками рєбьонка», працює дедалі гірше в середовищі нових комунікацій.

Інакше кажучи, не варто відмовлятися від методологічно виваженого і суворого інструментарію політичних наук і переходити у слизький і туманний простір постімперської політології та кремленології. Це є занадто вартісним для персональної репутації і абсолютно контрпродуктивно з точки зору політичної і соціальної науки.

Бо не можна бути вільним у невільному середовищі – соціальному, інтелектуальному чи етичному. За відсутності чітко визначених парадигмальних та концепційних рамок та в умовах спотворення загального дискурсу, мало не кожен окремий наратив буде викривленим відповідними пропагандистськими кліше.

Тому не варто дивуватися, що в наративах навіть, здавалося б, лояльних по відношенню до України постімперських політологів стосовно Росії і Кремля буде превалювати лексика типу «стрижень в євразійському просторі», «здатність залагоджувати конфлікти цивілізованим способом», «довіра», «діалог із західним світом», «глобальна роль», «світовий статус» тощо, по відношенню до України -«об'єкт силового шантажу», «поле стримування Заходу», «викинула на смітник "мінський маршрут"», а по відношенню до Заходу – «не готові», «підтримка є недостатньою», «прикривають неможливість домовитися» тощо. Це – перш за все результат спотвореної методології і вразливості щодо впливу пропагандистського дискурсу, а не обов’язково свідома маніпуляція.

Слід зазначити, що відсутність чи нехтування методологічними рамками і критеріями не є виключною проблемою постімперських політологів і кремленологів. В часи соціальних трансформацій поняття норми спотворюється, нормативи розмиваються, а рамки змінюються, навіть аналітичні. Тобто, це є загальною проблемою політичних і соціальних наук, що спричиняє штучну кластеризацію спільноти, і навіть догматизацію певних концепцій.

Різниця в тому, що більшість науковців намагається з цією проблемою впоратися, а дехто з «політологів» – нав’язати своє спотворене чужою пропагандою бачення в якості інструменту аналізу.

Тому все це і стає дедалі все менш цікавим і продуктивним, і не лише з точки зору того, чи варто нам сліпо довіряти російським політологам, записним західним совітологам та кремленологам, а також тим вітчизняним експертам, хто їх бездумно мавпує, сприяючи поширенню руйнівної пропаганди, а і в більш широкому контексті – бо розмови про небезпечну кризу політичного класу і політичної експертизи виглядають дедалі ґрунтовнішими…

Новини партнерів