Олександр Олесь, культурна дипломатія і політика пам’яті
Прикра ситуація довкола примусової ексгумації праху Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі у Празі поставила кілька фундаментальних питань перед українською спільнотою. Їх звела докупи у своєму коментарі каналу «Еспресо ТБ» письменниця Оксана Забужко – це питання належного функціонування української держави як системи відповідальних інституцій і питання статусу українців як культурної і цивілізованої нації. Саме ці принципи є основою політики нового порядку, яку ось уже як два роки публічно обговорюють в структурах МЗС і Міністерства культури. Політики культурної дипломатії.
Та, на жаль, за ці два роки посадовці не лише не приступили до вироблення системної візії в цьому напрямку, але так і не спромоглись вирішити питання оперативне і функціональне – створення мережі Українських Інститутів (перша назва Інституту Тараса Шевченка) на зразок Британських Рад чи Гете-Інститутів, що могли би вже сьогодні оперативно реагувати не лише на потреби промоції української культури в світі, але й на необхідність захисту наших пам’яток і культурного статусу України за кордоном (так як це робить, приміром, Польський Інститут, коли в закордонній пресі з’являються спекуляції довкола статусу «польських» концтаборів).
Те, що могилу Олександра Олеся у Празі доглядав «дідусик з альцгеймером» (Володимир Михайлишин, котрий упродовж останніх 20 років за власної ініціативи сплачував рентну плату празькому цвинтарю), а не державні інституції, на думку української телеведучої Мирослави Барчук, метафорично. Український дипломат Данило Лубківський на своїй фб-сторінці додає: «Усе це – дика і страшна метафора нашого національного, державного і людського невміння шанувати себе, свою культуру і власні святині як вдома, так і за кордоном». Політик називає цю проблему хворобливою– «колоніальним невмінням» і «совдепівською інертністю», а відповідальність за «розриту могилу» видатного українця приписує особисто міністру закордонних справ Павлу Клімкіну: «Як за понад два роки Міністр налагодив цю роботу? Як розбудовано «нову систему»? Яким є бачення Міністра принципів і пріоритетів культурної дипломатії? Невже не соромно за те, що такою сферою в центральному апараті займаються заледве кілька відданих людей, які фізично не можуть витримати такий тягар?». До коментаря пана Лубківського можна додати тенденційний факт – днями одна людина з тих відданих людей, про яких говорить дипломат, знана в культурному середовищі арт-менеджерка Ольга Жук, котра упродовж останнього року робила спроби налагодити модель культурної дипломатії в МЗС, очолюючи відповідний відділ, звільнилась з міністерської посади. За її словами, «не обійшлося без втрати ілюзій».
То чому ж ми не спромоглись на системну культурну політику – внутрішню і зовнішню за ці 25 років державної незалежності? Відповідь від Оксани Забужко: «25 років країна стояла «на паузі». З середини 90-х років московські куратори сказали нашим правителям – ви там зсередини побавтеся, а ми «скоро вернемся и все восстановим» (що ми і спостерігаємо – авт.). Реально ніякого реформування гуманітарної сфери в порівнянні з радянським періодом у нас не відбулося». І дійсно, про які реформи можна говорити, якщо, згідно досліджень, у період з 1991 по 2001 роки українську владу наповнювало 70% вихідців колишньої партійної номенклатури.
«Ляльки радянського вертепу», як охарактеризувала Оксана Пахльовська у своїй книзі «Ave, Europa!», приступили до управління незалежною Україною в 1991-му на чолі з «лисом Микитою» Леонідом Кравчуком. У 1989 році, очолюючи ідеологічний відділ ЦК КПУ він заявляв про недопустимість використання на публічних заходах «грязних» і «кривавих» символів (Л. Кравчук про синьо-жовтий прапор: «Ці грязні, криваві символи, ворожі українському народу, вони завжди ототожнювались з експлуататорською державністю. Це ностальгія по самостійній «соборній» Україні»). А 1991 року Кравчук фотографується на тлі «націоналістичного» прапора як перший Президент «самостійної», «соборної» України.
Не випадково В’ячеслав Чорновіл, котрий упродовж кравчуківського комуністичного періоду сидів у таборах, заявляв на президентських перегонах, що «вибирати потрібно людину»: «…Бо сьогодні наші програми мало чим відрізняються, навіть моя і Кравчука: і він, і я – за незалежну Україну, за демократію, плюралізм … Різниця в тому, що основним пунктам моєї програми вже 30 років, а його – деяким 3 місяці, деяким 3 тижні, а деяким 3 дні».
Данило Лубківський невипадково сьогодні говорить про людські якості державних посадовців: «Нам потрібна виразна національна культурна дипломатія, як якісна і чітка робота людей, для яких Україна не є формалістикою, а є в серці і болить».
Натомість, у більшості державна еліта не лише в перші десять років незалежності, але й сьогодні є формалістською у підході до національної пам’яті, до політичної гідності України, до культури і уособлює совкову ментальність, для якої «петлюрівські посланці» (до яких слід віднести і Олександра Олеся, що свого часу виїхав до Праги у якості культурного аташе УНР) є ворожим на рівні пріоритетів державного мислення елементом української історії і культури. Інакше питання щодо занедбаності могил видатних українських діячів не лише за кордоном, але й у самій Україні, як символів національної гідності, ставилося б як ініціатива згори і державна стратегія, а не реакційна і показова політика.
«Ординське, варварське, дикунське, зеківське ставлення до своїх померлих, до свого минулого, держить нас в полоні того самого совка і тримає відкритим кордон для орди, яка йде до нас з північного сходу і хоче нас загребти до зони і гулагу… Коли одна людина із своїми індивідуальними тарганами і примхами (син Михайлишина, який вирішив ексгумувати прах Олександра Олеся, аби поховати там свого батька – авт.) може дати ляпаса цілій нації, хотячи не хотячи, то це означає що у цієї нації хата протікає з усіх сторін. І в неї може плюнути кожен перехожий», - відзначає Забужко.
Це знову ж таки до питання національної гідності. До питання національної безпеки, яка розглядається нашими посадовцями лише крізь призму військових ресурсів, але не ставиться на рівні опанування наших культурних ресурсів. Так як це зробив, приміром, керманич УНР Симон Петлюра 100 років тому, задіявши механізми тієї ж культурної дипломатії: скликав українських культурних діячів, забезпечив законодавчий, фінансовий і дипломатичний супровід для пропагування ідеї української культурної окремішності в країнах Західної Європи на противагу тодішній російській пропаганді. Закордонна подорож Української Республіканської Капели, завдяки якій «Щедрик» Миколи Леонтовича перетворився на різдвяний гімн світу, забезпечила і потужні відгуки про українську державу, яким тільки можемо позаздрити. Бельгійські ЗМІ тоді писали: «В Українській Республіці підтримка національного мистецтва стоїть так високо, що є ідеалом для інших держав» («De Voksgazet», 14 січня 1920 рік). Чим не «іміджева програма», про яку так багато сьогодні говориться, а мало робиться?
2017 рік президентом Порошенком оголошено роком Української революції, тобто максимальної актуалізації політичної і культурної спадщини національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Не дочекавшись офіційних заходів, Олександр Олесь «вирішив» розпочати ювілейний рік – про його творчість дізнались тисячі українців. Соцмережами поширюються його вірші, його культурний внесок стає надбанням сучасного покоління, що вже є значною послугою поета пасивній українській культурній політиці. А на випередження довгостроковій стратегії щодо створення в Україні національного Пантеону, куди, як це заведено в будь-якій культурній нації, має бути перевезено прах визначних українських діячів з усього світу (Петлюри, Бандери, Коновальця тощо) Оксана Забужко радить МЗС бодай звести меморіальну дошку пам’яті замордованому у німецькому концтаборі «Заксенгаузені» синові Олександра Олеся – поетові і громадському діячу Олегу Ольжичу: «Це буде один із кроків української держави до цивілізованої культури пам’яті». Також це буде один із кроків української культурної дипломатії, як політики діалогу України зі світом, як свідчення української інституційної та державної спроможності до такого діалогу.
