Наскільки велика сила людського духу! Дивишся на нього і дивуєшся: в чому душа тримається, а він мріє, працює, ніби перед ним - вічність...
Микола Амосов, український учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України

Осягнення зла

Таким є завдання тих, хто береться вивчати тоталітарну Росію
28 листопада, 2014 - 16:36
Дмитро Шушарін
ФОТО REUTERS

Роздумуючи над радянським суспільством і культурою, Надія Мандельштам дійшла висновку, що совок (це слово, звісно, з’явилося пізніше) несумісний з трагедією, з трагічним світосприйманням, породженим наругою цінностей. Іншими словами, це нездатність визнання краху, а отже й відсутність прагнення до переродження й перемоги. До відновлення й затвердження цінностей.

Спостерігаючи за тим, що відбувається в умах різних людей, постійно згадую ці слова. Те, що зараз скажу, стосується всіх, хто вважає те, що відбувається в Росії, бідою, чи це тутешні жителі, чи грузини, чи українці. Найбільша помилка, яку багато хто зараз здійснює, — відмова від визнання перемоги Путіна і своєї повної поразки. І ця відмова — тріумф Кремля.

Той, хто не здатен визнати поразку, ніколи не стане переможцем. Чим довше ті, хто програв, навіює собі й іншим, що все це випадково й ненадовго, тим далі вони залишатимуться від того, щоб почати все спочатку при здоровому глузді й повній пам’яті. Вони подовжують й поглиблюють свою поразку й не бажають слухати тих, хто говорить їм про це. Чіпляються за свої ілюзії й за свої статуси, що дозволяють їм не допускати вільного розвитку думки й чесного обговорення того, що відбувається.

Їхні прокльони й образи на адресу Путіна й Кремля, їхні пророкування про швидке падіння нинішніх тріумфаторів роблять їх посібниками тих, кого вони ганили. Шлях до перемоги почнеться з визнання трагічності того, що відбувається, і його безповоротності в найближчому майбутньому. Це трагедія народів, позбавлених можливості мирно й вільно розвиватися.

І перш за все треба залишити марні надії на те, що в Росії все це ненадовго, пов’язано з однією людиною. Наркотик міняється, залежність залишається. Під час болотних протестів у Росії кричали про залякану владу, яка ось-ось повалиться. Аргумент був один: подивіться на обличчя людей, які вийшли на вулиці, — вони прекрасні.

Прекрасні обличчя кинули за грати, болотні вожді їздять на Валдай і в Сочі, ходять на тусовки разом з наближеними Путіна. Тепер це в тренді, а не протиурядові ходи.

У тренді й нові надії. На те, що достатньо змінити Путіна...

І що? Пригадаємо, що було після смерті Сталіна. Справа лікарів і все, що за нею мало бути, припинилося виключно тому, що почалися внутрішні розбірки в органах. І всі, хто потрапив потім під роздачу, — а це одиниці — опинилися біля стінки й за гратами з тих самих причин. Ні в Берліні, ні в Будапешті, ні в Новочеркаську ніякої відлиги не помітили, тому що імперське розширення й придушення будь-яких соціальних протестів — це не сталінська політика, навіть не радянська, а російська. І не треба українцям розповідати, коли й за чиїм наказом був убитий Степан Бандера, та й не він один.

Чому має змінитися політика на пострадянському просторі зараз у разі зміни першої особи, абсолютно не зрозуміло. Усе, що з цією політикою пов’язане, — багаторівневий, різномасштабний, різнойменний бізнес. Війна закладена вже в бізнес-плани, соціальну структуру й масову культуру нинішньої Росії, стала частиною її способу життя й ідентичності.

Свій внесок в це роблять і колишні фрондери, що стежать за трендами. У Росії формується корпоративна держава, що виключає виникнення громадянського суспільства.

Звичайна історія. Той, хто робить щось корисне для вождя, має зникнути. Несподівано й своєчасно помер Собчак. Був вигнаний Березовський, який привів Путіна до Кремля. Потрапив в опалу Сердюков, який подарував йому боєздатні частини, які захопили Крим. Зараз йде наїзд на Суркова.

А Сурков подарував Путіну щось, можливо, серйозніше. Це не молодіжки, хунвейбіни не згодилися. Хоча на них він відпрацював не ідеологію, а щось глибше й значиміше — систему цінностей, що лягла в основу нової корпоративності. В її основі консумізм. Інколи це називалося прагматичним патріотизмом, але це для дурнів.

А для розумних людей це ототожнення успіху з привладним статусом. Насамперед. Гроші теж, але вони наслідок статусу. Це були зачатки корпоративної держави, виникнення корпорації статусних інтелектуалів, журналістів, письменників, художників, режисерів. Усіх їх ми бачили на фото з недавніх світських тусовок, що так вразили людей, для яких громадянська позиція — не пустопорожній звук. Бо ці фотодокументи свідчать про те, що найзавзятіші путіністи й запальні фрондери — члени однієї корпорації. У них немає й не може бути громадянської позиції. Є її імітація, що позначає їхнє місце всередині єдиної корпорації, створеної багато в чому зусиллями Суркова. Треба віддати належне — він допустив до неї дійсно тих, хто може впливати на громадську думку, повести людей за собою.

Може, але не робитиме цього. Бо втратить тоді місце в корпорації. І — коло замикається — для потенційних ведених стане лузером, фриком і юродом.

Щось подібне робили з арт-тусовщиками й частиною інтелектуалів Троцький з Бухаріним. Сталін, проте, вважав за краще позбавитися і від них, і від тусовщиков. Вижили одиниці. Ось і зараз громадська діяльність у Росії підмінена боротьбою за виживання. Корпорації, що складаються, — це форми самоорганізації суспільства. Спростовано стереотип про протистояння громадянського суспільства й держави як єдино можливої взаємодії соціуму й влади. Відбувається самоорганізація, що не має нічого спільного з громадянським суспільством, прямо протилежна йому. Уже не влада, що дала поштовх цьому процесу, робить селекцію, а господарі дискурсу. Ще й ще раз повторю: як власність — не крадіжка, так і тоталітаризм — не насильство влади над суспільством.

Господарі дискурсу — це не таємні агенти влади, хоча й такі зустрічаються. Можна навіть ганити Путіна, передрікати крах режиму найближчими тижнями. Взагалі, можна скільки завгодно лупити по клавішах «геть геніалісимуса». Свята справа — підглядати в замкову щілину.

А ось ставити запитання, як же такий нікчемний Путін п’ятнадцять років утримує владу й диктує свою волю світу, не варто. І визнавати зміцнення його влади з кожним днем теж не можна.

Інтелектуальний і культурний розвиток полягає в постійному перегляді дискурсу, в переоцінці ієрархій і культових фігур. Проте кому передивлятися, якщо господарі дискурсу нікого не чують, окрім себе? А всім іншим суворо вказують на їхнє місце. У корпоративній державі не може бути суспільних дискусій. На зміну табірному пилу прийшов пил соціальний. Не  з ним же розмовляти.

У корпоративній тоталітарній державі місія цих людей — бути громадянським суспільством. Не представляти всяку шелупонь з метро, дешевих машин, панельних будинків і з шести соток, а бути суспільством. А всі інші — маса.

Для всього цивілізованого людства вони й будуть суспільством. Ніхто в світі інших голосів не почує. Там братимуться до уваги люди, які помітні, впливають на контент ЗМІ і наближені до влади. У совці було інакше, була ще й дисидентська ніша. Зараз вона заповнена все тією ж номенклатурою.

Та і який сенс цивілізованому людству цікавитися соціальним пилом? А такими є всі, незалежно від професійного й майнового статусу, хто не отримав від влади й від привладної корпорації іншого статусу. Євтушенков ось був, і немає.

Настільки детально пишу про це з однією метою: розумом Росію осягнути можна. І треба осягнути — інакше поряд з нею, та й просто в одному світі з нею, не прожити. Це розуміння починається з відмови від проекції на тоталітарну Росію уявлень про демократичну державу й суспільство. Тоталітаризм вимагає іншої соціальної оптики й політологічної методики. Тут лише один приклад: говоримо «суспільство», а якщо придивитися, то це корпорація, тобто щось прямо протилежне. І так у всьому, зокрема й надіях на те, що ось-ось, друзі, впадуть ціни на нафту, а це означає...

Нічого не означає. Умогляд безсилий. Найголовніше: коли виголошується само це слово — «тоталітаризм» — закінчуються всі спроби певного безоціночного, об’єктивного знання. Об’єкт вивчення — зло. З цього треба починати. І з визнання того, що зло не буває смішним, воно завжди породжує трагедію й ніколи — фарс.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ