У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Пане президенте, то коли ж почалася війна для українців?

Сергій Грабовський
22 червня, 2019 - 23:00

«У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні Президент Володимир Зеленський наголосив, що сучасники мають пам’ятати подвиг тих, хто захищав нашу країну, й докласти зусиль, аби війна не стала звичною для наступних поколінь. Глава держави нагадав, що рано-вранці 22 червня 1941 року відбулося бомбардування Києва. «Друга світова, що увірвалася в наш дім, відтоді охопила всю територію України. Торкнулася кожної сім’ї, кожної людської долі. Маємо пам’ятати ті страшні роки, подвиг тих, хто захищав нашу країну. Війна приносить лише кров, горе й страждання. Маємо робити все, щоб вона не стала для наступних поколінь звичним явищем життя», – зазначив Володимир Зеленський».

Таке повідомлення з’явилося 22 червня об одинадцятій ранку на офіційному президентському сайті. І цілком закономірно викликало хвилю обурення в соціальних мережах.

По-перше, що це за «наша країна»? З контексту зрозуміло, що йдеться про Радянський Союз. Але чи могла бути держава, яка влаштувала геноцид українського народу, своєю для українців? І чи можна говорити про СРСР як про «країну»? Навіть у сталінські часи існувала інша формула, афористично висловлена Максимом Рильським: «Союз непоборний радянських країн». Чи для президента України «нашою країною» досі залишаються СРСР і Росія?

По-друге, формула, що для українців, мовляв, Друга світова війна почалася 22 червня 1941-го, коли «Киев бомбили, нам объявили, что началася война», є за своїм походженням сталінсько-путінською. Бо насправді все було зовсім інакше.

«VII комісаріат повідомляє, що 1 вересня ц. р., о год. 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг. Ці бомби в основному не нанесли великих пошкоджень літакам бойового типу, але знищили близько 6 спортивних літаків. Ворожі бомбардувальники знижували політ над аеродромом до висоти 500 метрів, відкривали вогонь з кулеметів. Одна бомба попала у склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху… На території VII комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб. V Комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 р., о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів, №16. На місці вбито 2 робітників. Поранених не було. Пошкодження будинку незначне. …На території II комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 150. …В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18. …Про всі випадки повідомлено відповідних шефів служби».

Це – фрагменти зі звіту міської команди поліції командуванню центра протиповітряної оборони Львова від 1 вересня 1939 року. Саме того дня Друга світова війна прийшла на українські землі тоді, коли німецька авіація піддала жорстоким ударам Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста Волині й Галичини. Саме того дня близько 100 тисяч українців у складі кадрового Війська Польського вогнем зустріли танки й піхоту Вермахту. І саме того дня ще стільки ж українців-резервістів – галичан і волинян – одержали повістки до армії. Бо хоч і жилося українцям під владою варшавського уряду, прямо скажемо, не надто добре, але ж військова присяга – справа свята для порядної людини.

Чи, може, Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста Волині й Галичини – це «не наш дім» для президента Української держави, а якась чужа земля?

«The New York Times» у ті дні публікувала такі повідомлення зі Львова:

«2 вересня. Німецька авіація бомбить Львів.

14 вересня. Німці за 50 миль від Львова. Німецькі бомби пошкодили водонапірну і каналізаційну систему в місті. Довгі черги на вулицях біля архаїчних ручних поршнів. Лікарі побоюються чуми. З ранку до вечора німецькі літаки літають над Львовом. Вчора Львів був підданий німецькому бомбардуванню 12 разів, сирени звучали безперервно. Багато частин міста у вогні. Польське населення Львова, що змирилося з поразкою, в чому вони звинувачують свій уряд, намагається бігти до Румунії. Вокзал переповнений. Ще пару днів назад Львів не мав ніякої протиповітряної оборони.

15 вересня. Дипломати нейтральних країн у Львові протестують проти німецьких бомбардувань цього міста. В результаті бомбардувань Львова 12 вересня багато хто був убитий і трупи було видно на площі Ринок. Після бомбардувань німецькі літаки опустилися на низькі висоти і відкрили кулеметний вогонь по міських натовпах…»

Для УРСР звичне життя також закінчилося у ті дні: лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у перші тижні вересня 1939 року були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. Був сформований Український фронт на чолі з командармом 1-го рангу Семеном Тимошенком, який 17 вересня рушив на захід. Війна вже у вересні 1939 року огорнула всю Україну. І похоронки з полів боїв рушили до українських осель саме тоді – і на Західній, і на Східній Україні.

Тисячі вояків-українців у складі Війська Польського загинули у боях з нацистами ще до 17 вересня, а десятки тисяч потрапили у німецький полон. Чималі жертви були і серед цивільного населення Волині та Галичини. А після вступу Червоної армії на територію Польської держави 17 вересня гинули й українці-червоноармійці. Загалом на війні у складі різних армій загинуло на полі бою, померло від ран та хвороб, було знищено у совєтських та нацистських таборах полонених – до 22 червня 1941 року – не менше ста тисяч українців. Додайте до цього тисячі загиблих під час бойових дій цивільних та десятки тисяч депортованих у травні-червні 1941 року в ході підготовки Червоної армії до війни з Німеччиною… Невже для президента України всі вони – люди другого, а то й третього ґатунків?

 На загал, українці у Другій світовій війні посідають особливе місце. Вони – одна з небагатьох націй, яка пройшла всі повні шість років цієї війни. Якщо росіяни де-факто вступили в цю війну 17 вересня 1939 року на боці Німеччини, коли Червона армія завдала удар у тил Війську Польському, а де-юре – 22 червня 1941 року, то сто тисяч українців у складі цього самого Війська Польського, як уже було сказано, зустріли вогнем танки нацистів на світанку 1 вересня, на самому початку війни, в яку Франція і Британія вступили через кілька днів.

Із 1 вересня 1939 року для українців війна тривала до 2 вересня 1945 року, коли генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені СССР підписав Акт про капітуляцію Японії на  борту лінкора «Міссурі» (а перед тим війська маршала Родіона Малиновського здійснили блискавичний кидок через Гобі та Хінган до Тихого океану – кидок, який досі вивчається у військових академіях світу). Так, більшість українців воювала з нацизмом у лавах Червоної армії з 22 червня 1941 року, але далеко не тільки там. Всі шість років Другої світової українці безперервно воювали з нацистами, фашистами і японськими імперіалістами – і не лише на території Європи чи в Тихоокеанському регіоні, а і в Північній Африці, на Близькому Сході, в Індокитаї та на теренах Атлантики й Індійського океану. У польських підрозділах на Західному фронті (то були громадяни Речі Посполитої), у французькій армії (особи з французьким громадянством) й у французькому Іноземному легіоні (особи без громадянства) служили тисячі добровольців-українців. Після того, як Франція вийшла з війни, солдати-українці воювали у складі військ де Голля. Понад десять тисяч українців воювали з 1942 року у Війську Польському на різних ділянках Західного фронту; вони брали участь у знаменитій битві при Монте-Кассіно (Італія). Ну, а в Абіссінії у 1936-41 роках партизанський рух проти італійських окупантів очолили офіцери з числа учнів Нестора Махна, які свого часу слухали його лекції про українську партизанку в Парижі…

А в 1944 році хлопці з українських сімей США та Канади – як громадяни та солдати цих країн – брали участь у висадці в Нормандії. За перший місяць у Нормандії висадилося близько 40 тисяч американських вояків, які походили з родин українських переселенців до Штатів. А у складі французьких партизанів – макі – діяли три окремих українських формування: батальйон імені Тараса Шевченка, батальйон імені Івана Богуна та відділ поручника Круковського, які спільно з французами підривали німецький тил і брали участь у забезпеченні успіху операції з висадки союзних військ.

Саме ті, хто задовго до 22 червня 1941 року бився з нацистами у лавах армій Польщі, Франції, Британії та – після виходу Франції у 1940 році з війни – у формуваннях «вільних французів» де Голля, зберегли честь української нації, адже Совєтський Союз майже два роки був фактичним союзником нацистської Німеччини і фашистської Італії.

Отож іще раз підкреслю: українці воювали з Німеччиною та її союзниками у складі різних армій та рухів Опору, але без жодної паузи, без «вихідних». І «виносити за дужки» тих, хто не брав участь у спільних парадах Червоної армії та Вермахту, а воював з нацистами задовго до 22 червня 1941 року, просто аморально. Як на мене, президент Зеленський мав би публічно вибачитися за те, що він і його «офіс» виявилися такими невігласами, не знаючи елементарних фактів української історії.

І ще одне. «Війна приносить лише кров, горе й страждання», - заявив Володимир Зеленський. Не рекомендую йому повторювати ці слова під час візиту до США, бо ж вони будуть сприйняті як плювок в обличчя американській нації, яка відбула дві Війни за незалежність і Війну за знищення рабства, не рахуючи Другу світову. Так, війна – це справді кров, горе та страждання, але не «лише». Справедливі війни приносять і свободу націй, і звільнення від власних тиранів, і порятунок Батьківщини. Цікаво, як сприймуть ветерани бойових дій проти Росії у минулі роки та нинішні фронтовики ООС ці слова свого Верховного головнокомандувача, які нівелюють їхні подвиги?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments