Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Події в Казахстані змушують нас бути пильними…

6 січня, 2022 - 17:10
Фото: Reuters

Введення до бунтівного Казахстану російських «миротворців» в особі ударних формувань, які брали участь в окупації Криму та вторгненні на Донбас, було зустрінуте з відчутним полегшенням більшістю української експертної спільноти. Мовляв, тепер у Кремля та Луб’янки болітиме голова з приводу подій у Казахстані, тепер «кремлівським чекістам» стане не до України. Що ж, дещо цинічно та на перший погляд справедливо. Проте лише на перший. Історія засадничих рішень кремлівських можновладців засвідчує щонайменше два випадки, коли напрямки головних ударів більшовицьких військ спрямовувалися у різні боки. Ну, а те. що нинішні господарі Кремля є прямими спадкоємцями більшовиків (і передусім Сталіна) – не таємниця…

Отже: кінець осені 1918 року. У Німеччині революція. Більшовицька Росія денонсує Брестський мир. У цей час головними фронтами для Червоної армії, були Східний і Південний. Отож військові радники рекомендували спершу домогтися на них перемоги, зайняти Сибір, Дон і Кубань, а потім уже в разі потреби зайнятися Україною. Проте після нетривалого вагання керівництво більшовиків вирішило одночасно розпочали усіма можливими силами наступ і на українському напрямку. Він удався, війська Директорії УНР були відтіснені на захід. Але тим часом адмірал Колчак, який проголосив себе Верховним правителем Росії, у листопаді-грудні 1918 року розгромили сили Червоної армії (в полон здалися десятки тисяч червоноармійців) і взяли Перм з навколишніми містами. Ну, а в березні-квітні 1919 року війська Колчака розпочали масштабний наступ, скориставшись тим, що «червоні» застрягли на українських теренах. Вони вийшли на підступи до Казані, Симбірська, Самари та націлились на Москву. Більшовиків порятувала політична лінії Верховного правителя, що проголосив: «Образование самоопределяющихся республик в виде Финляндии, Эстонии, Латвии, Литвы, Польши, Украйны и других социалистических образований, ставит Россию в положение Московии после Столбовского трактата. 300-летний исторический путь России даёт основание считать, что в дальнейшем будущем Россия не откажется от этого пути, определяемого государственными операционными направлениями на морские пути сообщения». А ще Колчак відхилив пропозицію генерала Маннергейма рушити стотисячну фінську армію на Петроград в обмін на визнання незалежності Фінляндії, заявивши, що «не поступится никогда и ни за какие минутные выгоды… идеей великой неделимой России». Тому не дивно, що, дізнавшись про такий поворот у національній політиці «білих» (до цього визнавалося право на національні автономії), повстали український полк імені Тараса Шевченка, башкирські й інші національні частини. Схожим чином повівся і генерал Денікін, який у вирішальному наступні на Москву восени 1919-го зміг задіяти лише третину свого війська – інші дві третини воювали проти Чечні та УНР й армії Махна.

Іншими словами, більшовиків, які заповзялися тоді звоювати й окупувати Україну, порятувала тільки божевільна політика «білих» вождів.

Ще один схожий казус, тільки з куди гіршими наслідками для Кремля та його підданих, трапився  у червні 1941 року. Про те, що сталося 22 червня, відомо, бодай у загальних рисах, усім. А що сталося 25 червня? Це дата нападу СРСР на Фінляндію, парламент якої саме цього дня мав намір офіційно оголосити її нейтральною державою (про нейтралітет уже була заява фінського МЗС від 22 червня, але остаточне рішення мав ухвалити парламент, у якому понад третину становили принципові противники війни в союзі з Німеччиною – соціал-демократи, а місцеві нацисти мали тільки декілька депутатських мандатів). Так, це був би не надто стандартний нейтралітет, оскільки на півострові Ханко розташувалася радянська військова база, а на фінському Заполяр’ї вже стояли декілька німецьких дивізій. Але жодного авіанальоту, жодного пострілу з гармат з боку Фінляндії не було. При тому в радянських воєнних документах з 22.06.41 Фінляндія фігурувала як «противник»; до її кордонів з-під Ленінграда перекидалися два мехкорпуси з сотнями танків, у тому числі одна танкова дивізія аж до полярного кола, з метою наступу через тундру до шведського кордону…

Отож: попри, м’яко кажучи, не надто сприятливу ситуацію на радянсько-німецькому фронті, радянська авіація потужними силами вранці 25 червня без оголошення війни бомбардувала Гельсінкі, Турку й інші фінські міста, а 26 червня повторила нальоти. Загинули десятки мирних жителів. І того ж 26 червня президент Рюті звернувся до нації зі сповіщенням, що Радянський Союз учинив агресію, тому Фінляндія змушена оголосити йому війну.

Таким чином, маємо класичний приклад кремлівського воєнно-політичного божевілля: у щонайменше складній і незрозумілій ситуації перших днів війни додати собі ще одного, сильного (а це було відомо по Зимовій війні 1939-41 років) противника. Ясна річ, Сталін мав намір швиденько розгромити як Німеччину, так і Фінляндію й окупувати своїми «визволителями» Європу. Де гарантія, що сталініст Путін не мислить так само? Тим більше. після успіху спецоперації в Казахстані (принаймні, тактичного – у стратегічному плані це очевидний програш, особливо після чітко зафіксованого факту розстрілу на площах і вулицях Алмати маніфестантів саме російським спецназом)? Коли ще виникнуть серйозні ускладнення (згадаймо: вторгнення до Афганістану пройшло відносно легко, опір розгорнувся через пару місяців), а поки що чом не вдарити по Україні, тим більше, що тут уже з’явилися – і серед депутатів, і серед начебто-інтелектуалів – охочі скористатися досвідом казахстанської влади і закликати Путіна з його «миротворцями»?

Справді: ніколи не кажи «ніколи», особливо, коли маєш справу з Кремлем і його сателітами. А тому події в Казахстані змушують нас бути пильними…

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Новини партнерів